Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
– Та ми ж тільки десять днів тут, – тільки й заперечив Славко.
– Ну десять днів, яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.
– Та рулюю, – відповів Славко. – А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся – пліт. Може, разом покатаємось?
– Чотирьох не візьме, – сказав я.
– А чого ж, можна, – несподівано погодився Митько. – Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.
– Як це? – не зрозумів хлопець.
– Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.
– Ану вас, – образився Славко.
– Та я жартую, – мовив Митько. – Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!
Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.
– От якби ще сюди намет поставити! – сказав Славко. – Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої». – А тоді попросив: – Митю, дай я трохи повідштовхуюсь. – Він узяв до рук жердину і сказав: – Ану, хлопці, беремо розгін! – І щосили увігнав її у дно.
Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.
Ми завмерли. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: «Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!» – хоча він зовсім не тонув, це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.
Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.
– Мамо! – прошепотів Генка. – Де ж це він?
– Тут! – тихо мовило за нашими спинами.
Ми здригнулися од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.
Ми страшенно зраділи, що все обійшлось, і витягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч і сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.
Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.
Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!
Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко…
– Якби не він, – сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору, – таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так… Ну та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все в нього не так, як у людей!
Ми з ним погодились.
Потім Митько подумав і додав:
– Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.
Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилина, бігали тихцем до річки й каталися.
А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.
– Це не пліт, а якась душогубка, – казав він. – Дуже воно мені треба – плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту.
Несподівана пропозиція
Про військову гру ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.
Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі проводитимуть військову гру. Спершу старші загони, а тоді молодші.
Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору Олександр Миколайович оголошує:
– Четвертому загонові затриматися на п’ять хвилин. – І коли ми затримались, сказав: – Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».
Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.
Я його одразу впізнав: це він нас обзивав пацюками.
Що то був за хлопець! На місці не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і, здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.
Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.
Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірвипідошва!
Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму «Сміливому»!
Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.
То були давно забуті, випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.
Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори дригом, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.
Здогадуючися, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.
У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо, хоч «Сміливий» і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але зрештою його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура