Українська література » Дитячі книги » Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

Читаємо онлайн Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко
на Грушівську пасіку. Там йому легше дихалося. І там марнота поступалася перед вічним…

* * *

На пасіці віяло медв’яним духом. Тихо дмухав легіт. Гуділи у вуликах бджоли. Полудень огортав світ благодаттю. Тиша і спокій порядкували у Грушівці. Спокій…

Давно він жадав цього… Нарешті можна помандрувати думками в минуле, згадати всіх, із ким знався, зважити всі добрі та лихі діла.

Отак, пригадуючи все, Іван Сірко тесав для себе труну. Другий день поспіль майстрував зі столітнього дуба вічну свою постелю. Не мав у руках ніяких спеціальних знарядь — не було в цьому потреби. Великий характерник користувався лишень срібним ножем: тим, яким перерізано йому пуповину. І жодної душі не було поряд — мусив подбати про себе сам. Таким було веління характерників, надіслане йому з берегів вічної ріки.

Та Сірко не був покинутий напризволяще. Йому допомагали всі стихії. Першого дня, відколи прибув сюди, впав від удару блискавиці столітній дуб, лігши просто на кучерявий моріжок. Зигзавиця небесного вогню випалила на широкому стовбурі слід, вказуючи, яким шляхом слідувати, аби труна вийшла доладною. Рясний, як густе вариво, дощ зринув слідом. Але жодної краплі не впало на двір! Дощ обійшов обійстя стороною. Натомість сонце спрямувало своє проміння прямісінько на підтяте дерево. Полуденна спека висушила до вечора всю деревину!

На ранок третього дня Сірко без жодного цвяха склепав труну. Поставив її біля крислатої яблуні, на тому місці, де любив сидіти не раз у короткі хвилинки спочинку, коли лишень вдавалося навідатись сюди. Поволі пройшов садом, торкаючись долонею шорстких стовбурів. Прощався навіки з усім, що було дорогим його серцю. Пригадував прожите. Думав про роки короткого дитинства, про хресного Діброву, про першу козацьку науку, про вірного вовка, подарованого Родою, сивогривого свого коня. Торкався щемливим спомином юності, часу загартування та щасливої зустрічі з Софією. Згадував хвилини родинного щастя, коли були ще живі батьки і коли він повертався з походів у Мерефу. Літньої погожої днини бігали діти подвір’ям, а тим часом вірна дружина готувала вечерю, розіславши прямісінько на траві лляну скатертину. Годила йому, приймала його як найдорожчого гостя. Може, хотіла більшого, але знала, що він не владний був над собою, прийшов-бо у цей світ не для родинного щастя — йому судилася інша доля. Дружині козака доводилось терпіти і чекати. Недарма ж Тарас Вербовик жартома наспівав якось:

Сірчиха-Іваниха,

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала…

Так, і справді не бачила. А коли повертався, квітла й молодшала на очах, була гарною та ніжною. І він ставав біля неї ніжнішим, залишаючи в складках запиленого одягу, який рвучко знімав із дороги, різкість та жорсткість. Вдома він був зовсім не таким, як на Січі або в походах. На їхньому родинному подвір’ї панував мир, що переливався в його душу, ставав частинкою його самого.

Цей мир, який відтепер тільки снився йому, приходячи в ночі безсонням, мав тільки у спомині. Він, великий характерник Іван Сірко, міг залікувати все на тілі, але страшна рана, залишена підступним ворогом у душі, виявилася невиліковною навіки. Цьому він не міг зарадити…

Прихилившись сивою головою до стовбура яблуні, Іван Сірко плакав. Втретє у своєму житті: перші сльози проллялися на Купала, коли був іще хлопчаком, вдруге вирвалися з грудей пекучим жаром того дня, коли помирав у пустелі, втретє — і востаннє — заплакав тепер.

За спиною почулося жалібне іржання. Сірко озирнувся. Перед ним стояв Сивогривий. Сірко не здивувався його появі. Він гаразд знав, чому його вірний кінь прийшов до нього тепер. Торкаючись густої гриви свого бойового побратима, Сірко поспіхом витирав сльози на очах, стиха промовляв:

— Дякую тобі, вірний друже, що був зі мною поряд і у скруту, і в добрий час. Тепер я йду до тебе. Мій час настав.

Сивогривий торкнувся головою руки господаря і подався в небо. За якусь мить він став сивокрилою хмарою, поволі набираючи первісних обрисів — і ось уже Сірко бачив у небі вовка. Хмара, що за нею так пильно стежили Сіркові очі, поволі розчинялася в небесах. За кілька хвилин від неї не лишилося й сліду.

Сірко важко зітхнув і почав споряджатись у дорогу. Одягнув червоні шаровари та синій жупан, підперезався зеленим поясом. Ліг у свою вічну постелю. Поглянув у небо. Небесне шатро прихилилося низько, вкриваючи його пухнастим простирадлом хмар. Сірко відчув себе вершником на сивому коні. А поряд із ним біг сірий вовк, проводячи господаря в далеку дорогу. Сірко всміхнувся. Враз йому стало легко і вільно. Його душа покинула тіло. Так спочив Великий Характерник…

І затужили кобзарі. І чувся поміж їхніми голосами тужливий плач Тараса Вербовика: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг наш, помер…»

Чортомлицька Січ прощалася з одважним ватагом, останнім характерником… І зазвичай стримані козаки не ховали гіркого смутку, не крилися і зі сльозами. Вся українська земля журилася за великим своїм сином. Церковні дзвони сповнювали жалобою всі серця. А у турецьких мечетях теж чулися молитви, тільки не на знак жалоби, а на знак вдячності Аллахові, що навіки прибрав із землі нездоланного супротивника. Та зарано втішалися необачні турки…

* * *

На дев’ятий день по смерті Великого Характерника, на старенькому столику, що стояв на пасіці, знайдено було лист. Сторож, що знайшов його, відніс цидулку писарю. Коли писар узявся читати, затрусились його руки, й цидулка впала на землю. Лист був написаний рукою Івана Сірка! Характерник писав: «Бог свідок, що ніколи не бажав я руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду кажу, що всі мої діла спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусурманам. І як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім років; хто буде мою руку носить сім літ, той володітиме нею все одно, як я сам володів би; а де трапиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить: як на воді, то кидайте руку у воду — і хвиля втишиться, як на землі — не буде вам ніякої прикрості; а після семи років поховайте її в мою могилу. І хто буде ту могилу шанувати, братиме навкруги землю та могилу обсипатиме, то я його сам своєю силою буду обдаровувати. А на сьомому році хай на мене чекає, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, то нехай мене дожидає!»

Доки писар думав, як і що робити, звістка про лист облетіла всі усюди. Козаки, найбільш доброчесні

Відгуки про книгу Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: