Українська література » Дитячі книги » Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

Читаємо онлайн Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко
сорочці, випущеній поверх шароварів, став на порозі.

— Ми тут! — від воріт одізвалися хлопці, заходячи до двору.

— Виглядали, чи не йдуть мати з дівчатами, — додав Петро.

— Та зараз вони вже будуть, — кивком голови підкликав козаків ближче. — Заходьте до хати, підобідаємо.

Половець став на широкому порозі біля сина:

— Не соромтеся, хлопці. Почувайтесь у нас вільно.

— Та ми не соромимося, — повів плечима Іван Сербин. — Особливо я. Усе ж тут знаю змалечку…

— А я ось трохи роздивлюся і теж буду «свій», — зблиснув білозубо Іван Артеменко.

«Ти диви, — думав собі Дмитро Половець, — ці два парубки якраз впору нашим дівчатам. Артеменко — чисто тобі Галиного затятого норову. А Сербин, тихіший, міг би бути гарною парою Катрі. Недарма ж у дитинстві вони разом бавились. От прийдуть дівки з лісу, глянемо, як стрічатимуть гостей».

І, мовби почувши його думки, у двір з плетеними кошичками, повними добірних грибів, забігли дівчата.

— Ой, а у нас гості, — зашарілася Катря, побачивши на подвір’ї молодих козаків.

— Тато з Петрусем приїхали! — поставивши долі кошик, Галя стрімголов помчала обіймати рідних.

І чи то здалося старому Половцю, чи насправді так було, що, обіймаючи батька і брата, дівчина стрільнула очима на Артеменка. А Катря, наливаючи воду в мисник для вмивання та подаючи рушник Сербину, чомусь укрилась на лиці рум’янцем, як стигла жар-калина.

* * *

Рода має чимало дивних звичок. Буває, що стрічає Івана не в буденному вбранні, а у яскравій одежині, як на свято. А траплялося й так, що у празникові дні напинала на себе темну одіж. Казала, що і в сорочці з плахтою можна вгледіти добре зрячому вісточку для себе. Тепер Сірко знав, що темний одяг вістує про невеселі дні, а світлий — про гарну будучину. Біле ж убрання волхвиня вдягала тоді, коли йшлося про смерть. Про Романка вона теж звістила йому в білій широкій сукні.

Так, Рода таки буває часом дивною. То просить Івана:

— Говори зі мною.

То зненацька спиняє його швидкоплинну мову:

— Мушу поміркувати про це в тиші.

Та як Іван умовкає надовго, звертається знову:

— Чого ж ти мовчиш? Кажи щось! Я мушу чути твій голос.

А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе — чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить — забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе — те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…

Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:

— Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.

— Про що ти?

Усміхнулася:

— Сказано: не відмовляй.

— Але ж у чому?

— Почуєш, то й знатимеш.

Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:

— Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.

Його думки перервав Петро.

— Батьку, хочу поговорити з тобою.

— Що сталося? — стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.

— Все гаразд, — посміхнувся. — Тут, бачиш, справа сердечна.

— Овва! І коли ти вже встиг, сину?! — засміявся на все горло. — Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!

— Не смійся! — гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.

— І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…

— Не можна, бо це не мене стосується.

— А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?

— Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.

— Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.

— А що там казати? Хлопці хочуть свататися до Галі та Катрі.

— Які хлопці?

— Два Івани: Сербин та Артеменко.

Сірко сплюнув спересердя:

— Тьху на них, коли так! Що це за козаки, що самі бояться говорити та замість себе тлумачів присилають.

— Я не тлумач!

— А хто ж ти? Великий посол чи що? — з насміхом дивився на сина.

— Я… Я просто хочу підтримати хлопців. Вони люблять наших дівчат.

— Йди, кажу, геть, — відрізав у відповідь. — Ліпше про себе думав би, аніж про лайдаків всіляких.

— Вони не всілякі, а добрі козаки. І мене тішить те, що будуть нашими родичами. А ще, тату, я хочу ось що сказати. Чув від матері та від вас уже не раз натяки, що і я мав би привести в хату невістку. То ж знайте, давним-давно я вибрав собі вірну супутницю — козацьку вольницю. Більшого мені не треба.

— Чого б це так? — з великим подивом перепитав сина.

Петро пригладив долонею непокірного чуба:

— Коли мене буде вбито у бою, по мені не залишиться вдови і сиріт.

— Але ж хіба можна так думати?!

— Я не думаю про це повсякчас. Але ж знаю, що це може статися будь-якої миті.

— Тю, дурний, — вдавано насміявся з синових слів Сірко. — То так нікому ніколи не слід заводити родин і продовжувати рід свій. І вдома може настигнути лихо.

— Я прийняв рішення.

«Ох і затятий! — подумав мимоволі батько. — І в кого такий вдався?!»

Нагадавши свою молодість, усміхнувся у вуса. Петро таки мав його характер.

— То що мені сказати хлопцям? Вони ж обоє просили мене.

І враз, щойно син вимовив це, Іван Сірко згадав слова волхвині: «Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому…»

— Так це не Роду, а мене літа підводять, — засміявся вголос. — Маючи за плечима добру науку, а ще й до цього — зіркі очі, нічого не догледів та не дочув. То вони, кажеш, любляться? — перепитав сина.

— Так, — дивуючись такому перепадові батькового настрою, Петро знічено повів плечима. Мовляв, звідкіля його знати, що наступної миті на чоловіка найде: веселість чи гнів?

— От бісові діти! І коли встигли пізнатися? — радісно посміхався Сірко. — Ну, та Бог із ними. Осінь — пора весіль. Нехай присилають до дівчат сватів. Якщо твої сестри подадуть їм рушники, так тому і бути, поженимо. Та,

Відгуки про книгу Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: