Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко
— Перетанцювати нашого Петра ніхто не годен! — вигукує старий Дмитро, намагаючись перекричати звуки скрипки. Від цих слів іще більший смуток розливається в дівочих серцях. Петро не має з-поміж них обраниці. Хоч і не пихатий, та не зізнався у коханні жодній, хоч нічиїх надій і не розбив. Всі мерефські дівчата снили таким нареченим. Та він, нібито на глум усім їхнім сподіванням, задерикувато заводить посеред танцю:
Не уважай на те козаче,
Чи дівча гладко в танці ходить,
Оно пойди, питай люди,
Чи сорочку гарну зробить!..
Та ось стихає гучна музика, Дмитро Половець закликає всіх до тиші. Він виводить на осоння славного гостя — співця козацьких дум Тараса Вербовика.
— Нагадай, брате, — звертається розчулено старий господар дому, — усім нам нагадай, якого ми роду-племені. Потіш козацьку душу славною піснею.
Тарас Вербовик неквапом торкається струн кобзи.
Ой да розвивайся, ой да сухий дубе, —
Завтра мороз буде.
Ой да убирайся, молодий козаче, —
Скоро похід буде.
Я морозу та ще й не боюся —
Зараз розів’юся.
Я ж походу та ще й не боюся —
Зараз уберуся.
Ой да на коника та й швидко схопився,
Низенько вклонився.
— Ой да прощавайте, сусідоньки,
Може, з ким сварився!
Приливайте мою дороженьку,
Щоб не курилася,
Розважайте та й отця і неньку,
Щоб не журилися.
Розкопайте та й крутії гори,
Щоб не валялися,
Розважайте брата із сестрою,
Щоб не побивалися.
Іскосіть ви та суху травоньку,
Щоб не хилилася,
Розважайте мою дівчиноньку,
Щоб не журилася.
— Приливали твою дороженьку —
Так куриться дуже,
Розважали твоїх отця-неньку,
Та журяться дуже…
Розкопали круті гори,
Валяються дуже.
Розважали брата із сестрою —
Побиваються дуже.
Іскосили всю сухую травоньку —
Так ламається дуже.
Розважали твою дівчиноньку —
Так журиться дуже…
Тарасові співи розчулюють серця гостей. Забувши на мить про весілля, кожний думає про наболіле. Дмитро Половець змахує непрохану сльозу, пригадуючи своє щасливе козацьке літування. Марія, не криючись, плаче ридма. Тужить за дівчатами, які ось-ось підуть із двору. І водночас пригадує померлого внука, Романка. Він би зараз був за парубка і віддавав би своїх сестер заміж, брав би щедрий викуп за обох.
На Софіїному обличчі теж видно було жаль. Слухаючи наспіви кобзаря, вона бачила свою долю — більше розлук, аніж стрічань із коханим, судилося їй. І така ж доля чекала на її доньок. Жони козаків іншої не відають.
Іван Сірко розумів, про що міркує дружина, і почувався винним перед нею. А водночас хотів би виправдатись: адже кохає її щиро. За всі роки, прожиті разом, ніколи не помислив про зраду, був вірним їй і своїй козацькій долі. Непростій, болючій, мінливій…
ПРИРЕЧЕНИЙ НА ПЕРЕМОГУ
27 липня 1657 року не стало Богдана Хмельницького. У ті скрутні часи розмислював Іван Сірко про непрості державні справи…
* * *
— Батьку, про що міркуєш кожної ночі? — якогось світання стурбований Петро став перед ним.
— Не знаю, як бути, — зізнався той.
— Ти… і не знаєш? — Петро не приховував подиву. Уперше чув таке від батька. Здається, що завжди і скрізь він знав, що робити. Що ж сталося нині?
Сірко, ніби прочитавши синові думки, втомлено мовив:
— Хмель зарано пішов від нас. Смерть його — велика засторога.
— Для кого?!
— Не тільки для козаків, сину, а й для всіх українців, в обороні яких ми стоїмо.
— Про що ти?! — голос Петра на мить затремтів.
Сірко пильно подивився на сина:
— Сядь, — вказав на стілець. — Те, що почуєш від мене тепер, я не говорив нікому. Але ти — мій син і тому я тобі довірюся…
— Все почуте залишиться поміж нами, — похапцем перебивши батька, твердо пообіцяв юнак.
— Я знаю… — Сірко спинився біля столу, мить помовчав і раптом сказав те, чого син зовсім не чекав почути. — Гетьмана вбито московською рукою.
Важка мовчанка зависла довкола. Батько невідривно дивився на сина. Син у відповідь — розгублено. Потім Петро перепитав схвильовано:
— Ти певен?
Сірко ствердно схитнув головою.
— Отрута?
— Гірше — зрада.
— Хто?!
— В останні хвилини життя Хмель каявся, що довірився московському царю.
— Хто тобі це сказав?! — збентежився Петро.
Сірко гірко всміхнувся:
— Послухай, сину, що я днями надумав. Московити бачили, як ревно в боротьбі зі шляхтою обстоює незалежність української землі Хмель, і потай, за спиною гетьмана, уклали мир зі шляхтичами. Це було рівносильне удару ножа в серце нашої України. І в серце Богдана теж. Московські посіпаки зробили своє чорне діло…
— Це страшне звинувачення, тату, — важко зронив Петро.
— Але ж і правдиве, — запевнив Сірко.
— І що робитимеш тепер? Як бути… нам?
— Після Корсуня я обдумував шляхи єднання з Іваном Виговським. Але ж він далеко не такий, як Хмель. Я йому не вірю. Він не буде обстоювати наші спільні інтереси. Для простого козацтва він — непевний побратим. Тому моя дорога з його шляхом не перетнеться. Особливо ж після того, як він уклав зі шляхтою Гадяцьку угоду. І знаєш, що? Мене не вражає велика Корсунська перемога Виговського, хоча московитів полягло у ній чимало. Я скажу тобі більше. Цей чоловік скорий до загравання з тими, хто не цурається шарпати тіло нашого покривдженого краю. Він служитиме шляхті, а не своїм. З роками я навчився бути розбірливим, сину. І ти теж до цього йди. Знаєш і сам мою правду: кого я люблю, до того горнуся серцем, кого ненавиджу — готовий поглядом стерти на порох.
— І хто ж любий тобі, батьку, тепер? — з тривогою в голосі перепитав Петро. — З ким ти підеш однією дорогою?
Сірко посміхнувся:
— Я думаю про те, що це неправда, буцімто молодість не має розуму. Чому не довіритись молодій душі?
— Ти про Юрася?! — здивовано звів брови Сірченко.
— А чого це тебе так дивує? У його жилах таки кров Хмеля тече. Брехня, що може у сироватку перетворитися. Кров — це велика сила, сину мій.
— Але ж він, кажуть, безвольний?
— Тю, дурню! — спересердя гримнув на сина. — Це ж і Рода мовила вчора мені. Але я маю на те і свою думку.
Петро не йняв віри почутому. Оце так! Батько, що зазвичай не мав більшого авторитету, ніж слово таємничої волхвині Роди, про яку молодий козак тільки
