Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

* * *

Відколи стоїть на долонях землі Мерефа, такого гучного весілля тут іще не було. Іван Сірко віддавав обох своїх доньок заміж одного дня. Два весілля в одному дворі! Далебі, таке не кожному вдається побачити бодай раз на свій вік.

Козацьке весілля гучне та врочисте — нуртує багатолюддям, переливається барвами святкового вбрання, дзвенить танцями та співами. Козацька братія впереміш із мереф’янами, іскристим сміхом засіює просторий двір Половців. Голова роду, сивовусий Дмитро, в тонкопряденій сорочці і у вибілених полотняних шароварах, припрошує гостей до застілля, а за чаркою виголошує:

— Високоповажна громадо та пани-брати запорожці! Я багато чого бачив на своєму віку. Пожив чимало. Зазнав щастя і лиха. В житті було всілякого. Тепер ось віддаю заміж двох своїх онук за гарних козаків. Але ж, як мовиться, з краси води не пити. Тож я перед усім товариством закликаю молодят: живіть миром та ладом. Щоб у хаті не було місця чварам. Пам’ятайте, затишок у сім’ї неможливий без щирості та вірності. Але маю ще до вас прохання: кохаючи одне одного, не забудьте й про нас. Обдаровуйте наш рід нащадками. Бо ж сказано, козацькому роду хай не буде повік переводу!

За Половцем узяв слово Сірко. Його голос ледь тремтів од хвилювання:

— До батькових слів хочу додати ось що. Долею судилося мені стати тестем хлопців, з якими поріднилися у звитяжних битвах. Не раз поряд випробовували на міцність свої шаблі. Тепер ми — одна родина. Будь-якої пори, в будь-який час маємо пам’ятати це та разом, в єдиному гурті пізнавати великі житейські премудрості, набуті поколіннями. Не гоноріться, молоді зяті! Дещо і я, либонь, здатний підказати. Ось вам перша наука. Віднині й довіку затямте собі: чоловік — голова роду. Все робиться за його словом. Він мудрі накази віддає, а жінка всьому лад дає. Доки чоловік землю обороняє, жінка дім оберігає. Але інколи, що там казати, любить жінка все обертати на свій копил. І чоловік, який виявить перед жінкою слабкість, сам стає «бабою». І тоді, замість того, щоб дорости до гетьмана і взяти до рук булаву — символ великої чоловічої снаги та сили, геть-чисто стає під макогін, яким не раз чухрає його розгнуздана жінка. Цього не допускайте. А ви, дівчата, будьте господинями вправними, щоби зажити поміж людей слави, а не лихої обмови. Недарма ж мовиться: «Хата стоїть на чотирьох кутах, один — чоловік тримає, а три інші — жінка підпирає». Як у хаті панують добро та любов, то й поріг чоловіку переступити хочеться. А коли в хаті казна-що коїться, то навіщо чоловіку додому поспішати? Із цим зичу молодим гарної та світлої долі! А ви, дорогі гості, та і я разом із вами, частуймося всім тим, що Бог послав нам цього світлого дня.

Весіляни, всі як один, від малого до великого, повсідалися на просторих лавах, виставлених посеред двору. Усім вистачає місця, немає обділених. Хай же й дорога молодят буде такою щедрою!

«Красні та пишні» — так величають молодих цього дня. Статні козаки — Сербин і Артеменко, мимоволі викликають дівочі зітхання. Кожна дівка хотіла б мати коло себе таку долю! Особливо Артеменка — широкоплечого, кароокого, з чорними бровами та палкими вустами. Недарма ж Галя, спостерігши, як заздрісно дехто з дівчат оглядає її судженого, що в чумарці з дорогими лискучими ґудзиками та високій червоній шапці сидить поряд на вивернутому кожусі, схиляється нижче до його плеча. І він аж проміниться, приймаючи рух своєї обраниці за перший привселюдний вияв ніжності та довіри.

Сербин, поряд із Артеменком, видається іншим. Трохи дрібніший у тілі та нижчий на зріст, він, утім, не поступається йому у вроді. Його великі очі синіють й іскряться радістю. І не біда, що на ньому немає такого пишного вбрання, як на його побратимові. Ну й що з того, що русявий чуб цього нареченого не покриває високоверха шапка, а тіло — дорога свитка. Засмагу гарного лиця відтінює білоткана сорочка, розшита меткими Катриними руками. Та й сама Катря, як і її сестра, прибрана у власноруч вишиту сорочку. Жар-цвітом пломенять візерунки, відтінені по краях мереживом.

«Кращих поміж мерефських дівчат немає», — вдоволено думає Іван, оглядаючи доньок. У кантованих куцинах із позументами, в барвистих вінках зі стрічками, вони виглядають, наче дві лугові квіточки.

Прискіпливим поглядом змірює доньок Іван та раптом помічає жаль на личку молодшої. Батько здогадується, про що думає Катря. Сирота Сербин не має спадку. Доведеться відразу ж прикластися до неустанної праці. Але то нічого. Коли б охота, то все буде, як у людей. Слава Богу, руки й ноги здорові та цілі, сила молода в тілі є, а в роботі жваві обоє. Було б чим журитися! Зрештою, й ми не бідного роду. Гуртом відбудуємо хату в дворі Сербинів, та й буде родина ближчою — через тин. Докладемо Катрі щось поверх посагу, аби тільки молодята гарно між собою ладнали. «Все у тебе добре буде, донечко, — підбадьорливо киває головою, спіймавши на мить замислений погляд Катрі. — Хіба ж то годиться на власному весіллі журитися? Ще люди подумають, що батьки силоміць дівча заміж випхали. Е, ні! Негарно сумувати біля молодого», — Іван крадькома сварить доньку. І та, запримітивши батьків погляд, стріпує головою й усміхається. «О, це вже ліпше!», — не приховує вдоволення Сірко.

Весілля вдалося на славу. А що вже харчів настарчено! У центрі столу, як водиться споконвіку, пишаються весільні короваї. А поряд на столах — сила-силенна страв, наготована умілими мерефськими кухарками: м’ясна та рибна юшка, куліш, гречані млинці, печеня, локшина та лемішка, заправлена конопляним насінням, пундики, макові шулики і сластьони. Сивухи, медовухи, варенухи та калганівки — цього добра господарі теж чимало припасли.

Марія догоджає весілянам — щоб усім гарно пилося і смачно їлося. Софія теж забігана. Та клопоти — це ніщо проти радості за те, що біля дочок стали гарні чоловіки, справжні козаки. Сірко й собі ласкаво поглядає на молодят. І тільки в якусь мить у його очах зблискує жаль. Він шкодує, що не вмовив Роду бути на весіллі. Стара волхвиня навідріз відмовила. Це її право — хоч і суперечило воно його бажанню, він не мав сили їй протистояти. Рода віщувала його донькам гарну долю.

Зичать щасливого родинного побиту молодим і весільні гості. А дзвінкострунні музики закликають усіх охочих до танцю. У метелиці рівних Петрові немає. Так само як і