Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

Марія заридала. Думала, може, розжалобить сина, геть знесиленого втратою, натомість почула від нього щось цілком несподіване:

— Я збережу Петра біля себе.

Половчиха зблідла. Іван неначе докоряв їм усім — батькові, матері, дружині. Він, здається, звинувачував їх у тому, що сталося.

— Сину! — скрикнула Марія. — В чім наша вина?

Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:

— Жінко, збирай хлопця в дорогу.

Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:

— А ти?! Чого ти мовчиш?!

На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.

— Хіба ти не мати?!

— А Іван — батько.

— Але ж він забирає!

І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:

— Ну і хай! Так треба! Чуєте?!

Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.

— Жінко, схаменися! — відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.

Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:

— Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… — рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.

Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:

— Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..

Дмитро мовчав. Спершись чолом на долоню, дивився просто перед собою. Здавалося, міркував про щось своє. Що він міг сказати? У чім зізнатися дружині? У тім, що почувається винним перед сином? Бо старий Половець таки справді ніс на собі тяжкий хрест провини: то він не вберіг Романка… Тому, коли Іван скочив біля воріт зі змиленого коня, а Романко ще теплий лежав у хаті, Дмитро зі стогоном впав йому в ноги. «Прости!» — тільки й спромігся вимовити… І що тепер він мав сказати жінці, що заквилила над ним, як та чайка:

— Чо-го ж ти мов-чиш, чо-ло-ві-че?!

Підвів очі від столу, важко глянув на дружину.

— Що ти хочеш почути, Маріє?!

— Скажи їм, — плачучи кинулась до нього, — що нам лишилося вже зовсім мало жити… Як мовиться, три чисниці на двох. Нехай внук наш буде біля нас!

Дмитро заперечливо хитнув головою. Серце жінки заболіло-затрепетало в грудях, вгадуючи наперед, що відповість він на її слізне прохання. Старий Половець важко підвівся з лави:

— Хай хлопець їде на Січ, — цими словами голова родини зупинив у хаті суперечку. Мало бути по його слові. Нічого вже не змінити.

* * *

Після смерті Романка Марія Половчиха почувалася недужою. Спершу як дрібний пісок, а потім як важке каміння обрушився на неї відчай. Пекучий біль немилосердно здавлював горло, не давав спочинку ні вдень, ані вночі. Іноді вона справді задихалася, хапала ротом повітря, мов витягнута з води риба. І тоді Софія притьмом бігла до свекрухи, тремтячими пальцями похапцем розстібала сорочку на її впалих грудях, злегка розтирала пучками горло. Біль поволі відступав. Але ненадовго. Не встигала жінка натішитися короткотривалим спокоєм, як незнана хвороба, ніби причіпливий чужий пес, поверталася знову і невідступно пленталася поряд.

Від розпачу Марію рятувала лише велика віра. Половчиха більше часу проводила в церкві, ніж удома. Щоднини, після вранішньої служби, вона надовго зупинялася біля образу Богородиці, просила у неї прощення за всі гріхи. На диво всім мереф’янам, до набожної дружини невдовзі приєднався й Дмитро Половець. Той, хто раніше доводив інколи її до сліз богопротивними словами або ж незумисними грубощами в день свята. Либонь, у скрутну хвилину, знесилений втратами і тривогою за недужу дружину, чоловік нарешті вирішив звернутися до Бога. Так гострословили злі язики за спиною старого Половця, що, згорбивши плечі, ніби ніс на них непосильний тягар, щоранку йшов слідом за дружиною до церкви. Ставлячи свічечки за здоров’я жінки, ревними молитвами просив у Господа зцілення для її немічного тіла. Одначе Марії не легшало. А люди дедалі частіше перемовлялися поміж собою про те, що, мабуть, Половчисі вже недовго топтати ряст. Навіть і дяк, дізнавшись про причину несподіваної набожності старого Половця, виявив до нього співчуття. Але, як виявилося згодом, не безкорисне. Нерідко тепер після служби він чатував на чоловіка за порогом церкви, діставав з-за поли зачерствілу проскурку «от патриарха всєя Руси Нікона во імя ісцеления Божьей раби Маріі» або ж запопадливо тицяв у руки затемнену карафку «со святой водой, прівезєнной із Ієрусаліма», за що, звісно, отримував щедрі подаяння від Дмитра, враженого такою чуйністю.

Але дякова «сердечність» була напускною. Він сам себе видав. Якось, добряче перепивши, він похвалявся перед мерефськими господарями, що має відтепер звідки брати щодня «на опохмеление». Мовляв, Дмитро Половець не поскупиться, в боргу не залишиться. «Благо, води в нашем колодце імєєтся вдоволь, а проскури завсєгда найдутся в каком-нібудь заброшенном углу дома».

Ці слова швидко розійшлися поміж людьми. Як почув їх Половець, то був би вибив дух із клятого пройдисвіта. Ослабла Марія насилу стишила гнів чоловіка, змусивши його пообіцяти, що викаже батюшці всю щиру правду про цю пригоду. Однак отець Григір про все дізнався сам. Його стараннями дяка вкотре вже було відлучено від служби. А Дмитро Половець, спересердя розбивши затемнені карафки та викинувши свиням засохлі проскури, нараяв Марії звертати на іншу дорогу: відвіз її на хутір, до старої знахарки. Та ретельно викачувала напасницю-неміч яйцями, зливала її воском, а наостанок порадила недужій спалити із себе натільну сорочку:

— У ній клята хворість осіла!

І хоча Марія зробила все, як наказала хвалена на всі околиці ворожбитка, нічого не допомогло. Жінка почувала, що сили її поволі тануть. Достоту, як віск на запаленій свічечці. Слухаючи свекрушині охання, Софія не раз, заварюючи міцні трави для неї, співчутливо казала, що добре було б податися до Роди:

— Вона б, мамцю, вас умить на ноги поставила. У неї є помічні мазі від усього…

Половчиха скрушно зітхала на слова невістки. Вона й справді потребувала помічної мазі. Такої, яка могла б розтопити той глибинний студений біль, що вихолоджував її із середини. Але ж такої мазі, напевне, не