Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко
— Зарано подався на той світ, — тужливий жіночий голос промовив за всіх, хто стояв там. — Ще на цьому не потішився сам і батьків своїх не потішив.
Батьки… Щойно вимовили це слово, всі погляди звернулися на них. Чужим на цвинтарі зле бути, а як же найріднішим! Он вони стоять поміж людей, прибиті горем. Все, що говорять між собою мереф’яни, не обходить їх, не торкається. Іван ще бодай себе стримує, а бідолашна Софія не тямить анічогісінько. Наче ніяк не збагне, що насправді відбувається, чому її малолітній синок, що декілька днів тому бігав собі подвір’ячком, звеселяючи всіх дзвінким сміхом, тепер непорушний лежить у засмоленій труні. Вклякнувши біля синового білим-білого личка, згорьована мати голосить:
— Недолюбила ж я тебе, мій синоньку. Не вицілувала твої оченята, рученьки та ніжки. Не наслухалася твого голосочку. Недоголубила тебе, мій малесенький. Чого ж ти так рано пішов од нас?! — заламує руки.
— Ох і дитятко ж було чудове!.. — квилить і собі Половчиха. — Як сонячний промінчик, стрибав по хаті, серця наші звеселяв. Ще манюній був, і то вже, бувало, прокинеться… і як то інші діти до плачу беруться зразу, а Романко наш день зустрічав усміхом… Скільки потіхи мали ми від цього янголяти. І нащо було забирати його від нас?! Нащо, Господи?!
— Господь потребує біля себе найліпших, — співчутливо промовляє старенька бабуся у відповідь.
Втім, Марія, здається, ні на кого не зважає. Сяк-так виповівши свій відчай, пошерхлими руками гладить маленьке личко померлого, жебонить слізно до похиленого чоловіка:
— Не вберегли ми внука, Дмитре. Блідий-блідесенький, вклався він спочивати у страшну постелю. Та не в рідній же хатині, а в чорній домовині. Петрусю, іди сюди, хлопчику, — безтямно термосить за руки старшого онука, — попрощайся з братиком. Він же тягнувся за тобою, таким, як ти, хотів бути.
Чотирнадцятилітній Петрусь, затискаючи тонкі вуста, тремтячими пучками поквапом витирає сльози. Розкраяне відчаєм юне серце тужить за братом. Мучиться Петро тим, що заохочував Романка до вишколу та муштри. І того дня він міг би зупинити малого. Коли б був ближче, а не на вулиці з хлопцями, то зміг би, мабуть, зарадити біді… Був для молодшого брата порадником. Як і для сестричок. Он вони причаїлися біля нього, найстаршого, злякано і з жалем дивляться на мертвого Романка.
— Господь милостивий, — старечий голос отця Григора, який став біля труни, аби розпочати заупокійну службу, втішає родину, — поєднаних союзом любові Він не розлучає…
— Упокой, Господі, душу усопшого раба Твоєго отрока Романа! — горластий дяк зненацька перекрикує панотця. — Прости єму всякоє согрешеніє, вольноє і нєвольноє, і даруй єму Царствіє Твоє! — посоловілими очима оглядає згорьовану родину, міркуючи потайки, як щедра богомільна Половчиха відплатить йому за його запопадливість.
А Марія тим часом розпачливо зиркає навкруги і впирається поглядом у чоловіка. Сподівається від нього розради. Та Дмитро не може дивитися їй в очі — почувається винним у тому, що сталося. Не застеріг. Не вберіг. Не в змозі поділитися з дружиною горем, яке причаїлось у його глухому мовчанні та згаслих очах, Дмитро Половець із силою стискає долоні в кулаки, ніби це допоможе йому розчавити біль втрати. Та біль той невиліковний…
* * *
На дев’ятий день після похорону, щойно від поминального столу розійшлися люди, Іван ошелешив рідню:
— Збирайте в дорогу Петра. Він поїде зі мною.
Родина заціпеніла. Софія, приклавши долоні до грудей, перевела стривожений погляд із чоловіка на сина, не знаючи, що сказати на це і що робити далі. Дмитро, який саме зібрався встати з лави, завмер біля столу. Дівчатка принишкли й собі. Першою оговталась Марія:
— Ой лишенько! — Половчиха сплеснула руками, прохально, як загнане звіря, поглянувши на сина. — Іване, вгамуйся! Що ти надумав?!
У гострому погляді сина побачила, що заперечень він не потерпить. У ній раптом ожило давнє відчуття страху і смутку, яке оселилося в її душі тієї днини, коли від батьківського порогу подався у світи її єдиний син. Не питаючи ні в батька, ані матері дозволу на це, не прощаючись перед довгою дорогою — зібрався й утік. З тих пір більше часу проводить на Січі, а менше з родиною… І от Господь забрав Романка. Тепер і Петруся не буде поряд. Марія схопилася за внука:
— Не пущу!
Хлопець принишк. Пориваючись до батька, не мав сили відсторонити бабусю — це ж на її руках він солодко спав маленьким. Але усі ці дев’ять днів, криючись од усіх інших, він тільки те й робив, що умовляв батька взяти його з собою. І нарешті вмовив. Що ж буде тепер?!
Іван, відчувши цілком недитячі вагання сина, звернувся просто до нього:
— Петре, скажи, чого ти сам прагнеш?
— Я… — несміливо промовив у відповідь хлопець. Розгублено оглядаючи обличчя найрідніших людей, він не смів уголос висловити своє бажання.
— Кажи, бо мені ніколи! Зараз рушатиму.
Батькова твердість додала хлопцю певності.
— Я хочу на Січ! — поспіхом вимовив і став ближче до батька.
— Дитина не тямить, що говорить! — вибухнула плачем Марія. — Це ти!.. — стрілила поглядом на сина. — Це ти напоумив хлопця! У чотирнадцять літ, подавшись за пороги, тепер і власного сина забираєш геть з дому. Та він ще малий, чуєш?! Залиш його тут! Не губи!..
Іван заціпив зуби, аби стриматись:
— Я знаю, мамо, що ви любите Петра понад усе. Але я — його батько. І я знаю, що ліпше для нього, а що ні. Крім того, це — його вибір. Ви ж самі чули, — додав тихіше, побачивши, як поникли материні плечі. — Так буде краще.
— І що ліпше? Що?! — ручаї сліз потекли по лицю Половчихи. — Нащо йому шаблюка до рук, коли біля землі стільки роботи є? Хай би вчився плуг у руках тримати. І нам поміч, і йому добра наука в житті, що не раз придасться.
— Буде вам, мамо! — різко обірвав Сірко Маріїне голосіння.
— Ні, таки послухай мене, — жалібно засокорила та до сина, з докором вдивляючись у його обвітрене та потемніле від горя лице — Коли ти подався з дому, ми були молоді. А зараз і нам треба помочі. Ти ж про всіх дбаєш, за всіх в
