Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

чинив колись його батько. У свої шість рочків, доки русоголові сестрички бавилися мотанками, а манюній Романко тупцяв коло матері, Петрусь хотів уже осідлати справжнього скакуна, а не дерев’яного коника-каталку. Він мало не щоднини бавився своєю іграшковою шаблею, а коли Сірко бував удома, не зводив захопленого погляду з лискучої батькової зброї і щораз приміряв на себе пропахлу вітрами та польовим роздоллям козацьку шапку. Видно, що в Петрусеві мало було від трударя-хлібороба, а більше від козака-войовника зі славного козацького роду Половців.

РОЗПЛАТА ЗА ЗРАДУ

Козаки живуть від походу до походу. Така їхня вдача, як то мовлять сивочубі характерники Пугач та Вітрогон. Але ліпшої воякам і не треба. Нічого їм удома по зачіпках сидіти, штани протирати! Козацька доля — це вигострені у битвах шаблі та набиті порохом пістолі.

А про початок походу звичайно вістує пісня. Як оце тепер. Занедужавши на лихоманку, Тарас Вербовик не має сили йти в похід. Це уперше він не збирається в дорогу разом з усіма. Мусить залишатись на Січі, доки не оклигає. Характерник Сірко, сідлаючи Сивогривого, тривожиться за молодого побратима. Дарма, що Пугач завірив: біди з хлопцем не буде. Разом із давнім приятелем Вітрогоном він узявся підняти на ноги хворого кобзаря. За його вказівкою Тарас Вербовик уперше скуштував на смак гірку горілку. Щоправда, горілку з попелом — найліпший засіб проти лиходійки-пропасниці. І слабкість Тарасова поволі відступає. Але все одно співцю-Вербовикові не йти з іншими в похід. Сили його розтрачені в боротьбі з хворобою. Та він не відсторонився від збору, не сидів сам у курені. Хоч не в поході, то на січовому майдані прислужився товариству. Із кобзою в руках знайшов собі місце серед вояків, тонкими пальцями торкнувся натягнутих струн, і ось уже новонародженою піснею випроводжає побратимів на битву:

Ой, пішли та й козаченьки на орду війною,

Полилась ворожа крівця за ними рікою.

Ой то не дуб, не зелений та й до неба пнеться,

То Сірко, наш козаченько, із ордою б’ється…

* * *

Літня спека зморила військо. Та не завадила тому, що мало статися: запалали у вогні татарські улуси. Визволені козаками бранці повертались додому. Іван Сірко благословляв їх у дорогу. І раптом відчув на собі сторожкий погляд: хтось злякано дивився йому в спину. Озирнувшись, Сірко мало не впав із коня, побачивши поряд того, кого найменше сподівався зустріти тут, хоча й знав, що рано чи пізно мусив би на нього натрапити. Перед Іваном Сірком стояв Тарас Чорнопліт — заклятий його ворог. Той, про кого говорила ворожбитка Рода, що не вдатний до козацької шаблі. І, як завжди, не помилилася: примудрився сей страхопуд без бою у полон втрапити. А скількох мереф’ян погубив своєю легкодухістю! Навіть хресного поклав у домовину. І Тараса Вербовика зору позбавив.

— Зрадник! — запалавши люттю, Сірко рвучко заніс шаблю над Чорноплотовою головою.

Але той зненацька вихопив з-позад себе малолітнього смаглявого хлопчика, підняв його високо і тремтячим голосом вигукнув:

— На ось, рубай спершу його! Це — мій син. Його мати — татарка.

Аж уклякнув од несподіванки Сірко. Дивина та й годі! То онде Чорнопліт знайшов свою долю! На чужій землі, посеред чужого люду, довірившись чужій вірі, зрікшись усього рідного…

— Запроданець клятий, — кинув гнівне звинувачення просто в обличчя недругові.

— Не вбивай! — впав на коліна Чорнопліт, потягши за собою й малого, що, перелякавшись, вибухнув голосним плачем.

Завмерла шабля в Сіркових руках. В душі його зчинилася запекла боротьба: одна частина її закликала до помсти, а інша, зглянувшись на смаглявого малолітка, що дивився на Івана широкими від жаху очима, благала простити зрадників. Наче відчувши оте його внутрішнє змагання, Чорнопліт жалібними очима вглядався в козацького ватага. Той, глипнувши на схилену постать, із огидою подумав: «І звідки беруться такі покручі на нашій землі?» Потім перевів погляд на дитину. Хлопчик пролопотів: «Аман!» Стоячи на колінах поряд із батьком, малий просив про помилування для обох. І тоді, раптом згадавши своїх малолітніх синів, Сірко опустив шаблю.

— Живи, — з відразою подарував помилування зіщуленому Чорноплотові. — Колись вовком витимеш і каятимешся у всіх своїх гріхах!.. Але ж ти і так уже покараний: став своїм серед чужинців…

— Я не один такий! — раптом пролунало.

— Що?! — здивувався Сірко. — І скільки ще таких, як ти?!

— Чверть визволених не хоче вертатися на Україну.

— Брешеш, собако! — зіскочив з коня Сірко і вхопив Чорноплота за груди. — Я не вірю тобі!

Тарасів син зайшовся криком і безтямно залопотів: «Аман! Аман! Аман Аллах!»

— Спитай сам он у тих! — Чорнопліт тремтячою рукою вказав на людей, що й справді, збившись докупи, стояли неподалік.

Воно й правда: ці звільнені не поспішали йти звідсіля.

— Спитаю, — важко відступив од Чорноплота, боячись цієї миті самого себе.

— Чого ви чекаєте, люди?! — суворо запитав Сірко у звільнених бранців, які боязко позирали на свого рятівника. Уперше Іван Сірко надибав таке диво. Скількох уже визволив із неволі й кожного разу бачив сльози радості в очах. А ці люди не раділи, тільки ніяково переминалися з ноги на ногу, силячись щось йому сказати. Зрештою, хтось таки наважився:

— Що нам дасть оце визволення, Сірку?

«Що мовлять ці безумці? Чи вони подуріли з радості?!» — подумав собі Іван, а вголос запитав: — Говоріть, чого ви хочете? — зібгав пальці рук у тугі кулаки.

— Ми хочемо… зостатися.

— Чому?! Навіщо?! — не йняв віри почутому.

— Тут — наш дім, наші родини. На батьківщині нас нічого не чекає.

Аж стрепенулося серце в грудях Сірка на ці слова. «Як же це так?! Запроданці! Вбити всіх до одно…»

Його думки перервав схлип немовляти. На руках молодої жінки заплакала дитина. Коли б не це, козацький ватаг, певно, не розмірковував би ані миті. Та зачувши голос безневинного дитяти, вже не мав сили чинити вбивство. Вклавши у піхви шаблю, важко махнув рукою:

— Хто хоче — нехай залишається. Гнати, як невільників, нікого не будемо…

* * *

Звісивши голову на груди, повертався Сірко додому. Вів за собою великий ясир. За ним ішли й визволені. Але чимало звільненого люду зосталася на чужій землі. Ніхто силоміць не тягнув їх на батьківщину, ніхто не заковував у ланцюги. Вони залишалися там з власної волі. Не захотіли вертати додому…

У характерника Сірка на серці лежав преважкий камінь. Думав про полеглих під час битви, про сльози згорьованих матерів, які чекали їх удома і благали його, коли вирушав у похід: «Верни, козаче дорогий, нам дітей