Маленька мітла - Мері Стюарт

— А там міст близько?

— Віст? Звичайно, вони грають у віст. Це одна з причин, чому я радію, що вони будуть жити близько звідси. Твоя мати трохи розсіяна, але твій батько відмінний гравець, а наш дорогий вкрай…

— Я хочу сказати… ну, це не важливо. Я знаю цей будинок, тітонько Шарлото. Він чарівний. Добре буде жити тут поблизу.

— Тобі буде не так самотньо разом з братом і сестрою? — тітонька Шарлота ласкаво поплескала її по плечу У мене для тебе ще є хороші новини. Вікарій — наш вікарій, вчора повернувся додому. Його синові Пітеру стільки ж років, скільки тобі. Я впевнена, вам обом буде приємно подружитися.

— Це буде чудово, — Мері дивилася в тарілку, поки слухала тітоньку Шарлотту. Тепер вона підняла очі. — Тітонька Шарлота, якщо ми будемо жити тут, може бути, мені можна взяти Тіба?

— Тіба? А, кішку. Чому б і ні, якщо твої батьки не заперечуватимуть. Конфуцію він безумовно не подобається. Насправді, я зовсім не впевнена, що він з цього будинку. Як ви вважаєте, міс Марджібенкс?

— Він не звідси, — рішуче вимовила міс Марджібенкс. — Він незрозуміло звідки взявся і прибився до Мері.

Мері знову втупилася в тарілку. Їй здавалося, що міс Марджібенкс особливо пильно спостерігає за нею цього ранку. Можливо, вона чула щось, чи бачила?

— Місіс Мак-Леод має знати, — мирно сказала тітонька Шарлота. — Можна запитати у неї. А тепер, люба дівчинко, насолоджуйся життям без мене. Я піду до Зеведея подивитися на троянди.

Вона недбало чмокнула Мері в щоку і вийшла, в супроводі Конфуція. Міс Марджібенкс піднялася, подзвонила місіс Мак-Леод, що пора прибирати зі столу і, сівши в крісло, почала в'язати.

«Це буде звичайний, наповнений різними справами день, — подумала Мері, — якщо не брати до уваги того, що вона побачиться з Пітером, і того, що Тіб з нею».

В цю мить — напевно, в ньому залишилося ще трохи магії. Тіб стрибнув на підвіконня з галявини. Мері підбігла, щоб відкрити вікно. Був яскравий сонячний день, і Зеведей на галявині перед будинком змітав листя своєю великою мітлою, нормальною, звичайною мітлою, яка робила саме те, чого він від неї хотів.

Брязкіт шпиць раптово припинився. Озирнувшись, Мері зловила дивний погляд міс Марджібенкс, яка теж спостерігала за мітлою.

Раптово Мері дещо згадала; свист вербових прутів в ту першу ніч, коли Тіб стрибнув до неї на підвіконня, падіння важкого тіла, яке пронеслося повз її вікна на неймовірно великий мітлі. Скутість міс Марджібенкс вранці за сніданком, і те, як вони з Тібом дивилися один на одного. Врешті з'явився ще один спогад — невиразний і туманний, що з часом ставав ще більш нечітким — спогад про те, що двічі було написано у величезній книзі: «МЕРІ СМІТ, ЧЕРВОНА САДИБА, Шропшир…»

Тепер Мері зрозуміла. Бідна міс Марджібенкс була першим вибором Тіба, але Тіб їй не сподобався, і тому вона не знайшла летючу-вночі, не навчилася давати раду мітелці, відкривати замки, знаходити… Що ж вона повинна була знайти і де?

Поруч нявкав Тіб, вигнувши дугою спинку. Вона прошепотіла йому на вухо:

— Ти спробував з нами обома, щоб визволити свого товариша Гіпа звідти… де він був. Бідна міс Марджібенкс! Вона ніколи не дізнається, що втратила — така пригода…

Вона замовкла. Потім, коли вона гарненько відіспиться, вона згадає всі подробиці…

Міс Марджібенкс, яка так ніколи і не дізналася, чого позбулася, розпакувала новий моток вовни з бридким зеленим відтінком.

— Як чудово, моя люба, що твої батьки подумують про переїзд ближче до нас. Звичайно, це означає, що тобі доведеться жити в школі, але тобі, безсумнівно, це сподобається. Звичайно, так і буде — безумовно, так повинно бути, оскільки… — вона зробила паузу і поглянула Мері в очі, -оскільки поблизу немає ніяких шкіл, — вона знову зробила паузу. — Ніяких, — твердо повторила вона.

— Тепер, у будь-якому разі, немає, — шепнула Мері Тібові, який сидів поруч з нею. Тіб пирхнув. Ніхто так і не дізнався, звідки тут взявся березовий гай, просто на березі річки, поруч зі старим кам'яним мостом. Дерева виросли наче за помахом чарівної палички — так принаймні сказав батько Мері, який купив це поле, що прилягало до будинку. Берізки росли там золотисті навесні, зелені влітку, а восени сяючі помаранчевими, багряними, жовтими і всіма іншими кольорами сонячного заходу.

Але взимку, коли дерева стояли оголені, кольору родзинок, виділяючись на тлі високого неба, в якому панував зимовий вітер. Можна було почути, як він шелестить серед них, свище, як ніби щось мчить в польоті, і міріади крихітних гілочок барабанять, наче копитця оленів, що мчать галопом, а над головами, в зимовому небі кружляють і кричать птахи,

Але Мері, яка в цей час їхала до школи і рідко бувала взимку в лісі, ніколи цього не чула.

А якби і почула, то нічого б не згадала.

Можливо, багато читачів не повірять в чарівні мітелки. Я можу тільки процитувати лист, отриманий мною від фірми «Харрод» у відповідь на запит з приводу цін на подібний товар.

«Оскільки