Маленька мітла - Мері Стюарт

Воно працює тільки до світанку, навіть для геніальної Мері Сміт, — Доктор Ді знову захихотів. — Все, що нам потрібно, це протримати їх в лісі до світанку, а потім, не поспішаючи, наздогнати. Звичайно, якщо вони вирішать залишитися тут і сховатись, в такому випадку…

— Ми просто будемо дивитись, як їх виманить голод, — із задоволенням зауважила мадам Мамблхук.

— Саме так, — відгукнувся Доктор Ді. — А тепер, дорога леді, якщо ми піднімемося трохи вище, у нас буде можливість спостерігати за всіма частинами лісу одночасно.

Його голос зник, коли дві мітли піднялися вище. Звук мітел ставав слабшим, але все ще був чутний дітям, які, з шурхотом, пробиралися крізь папороть на своєму бойовому коні.

Діти мовчали. Все було дуже погано. Вони віддалися в подальшому розвитку подій маленькій мітлі. Здавалося, вона розуміє, що відбувається. Раптово в декількох метрах попереду з'явилася галявина, залита зоряним світлом, яка вказувала, що край лісу близько. Мітла зупинилася і сіла на свої прути. Пітер без зайвих слів зліз і вирушив вперед до огорожі.

Потім він повернувся.

— Там інша відкрита галявина, велика, а внизу щось схоже на струмок. Там кілька дерев, але їх недостатньо — накриття не надто надійне. А далі щось схоже на болото.

— Що ж ми будемо робити?

Пітер недбало поплескав мітлу по держаку і мовив:

— Послухай, це нерозумно. Я чув, що вони сказали. Тепер зрозуміло, що ми повинні робити. Я вже говорив тобі раніше, в саду Доктора Ді. Якщо я залишуся тут, а ти полетиш, принаймні у когось одного буде непоганий шанс врятуватись. Бери обох котів, і давай домовимося про сигнал. Якщо я вискочу з протилежного боку лісу і приманю їх, то ти зможеш вирушати. А якщо на мітлі будеш тільки ти одна, ти доберешся до хмар раніше, ніж вони зметикують, що трапилося. А для початку…

— Ну, а ти?

— Зі мною все буде добре. Я шугону до лісу раніше, ніж вони збагнуть, що це лише я сам.

— Але тут не те ж саме, що в саду у Доктора Ді, — заперечила Мері. — Вони знають, що ти тут. Якщо вони здогадаються, що у тебе навіть немає мітли — а рано чи пізно вони збагнуть, що сталося — вони прийдуть до лісу шукати тебе.

— Вони мене не знайдуть. Тут темно.

— А вранці?

— Ну, це великий ліс, — сказав Пітер. — Я видерусь на дерево або ще щось вигадаю. А ти повернешся тим же шляхом і потрапиш допомогу.

— На мітлі? — запитала Мері. — З вікарієм, твоїм батьком, констеблем Баффіном і старим Зеведеєм на велосипедах?

Від такої перспективи Пітер навіть засміявся:

— Так, я думав, що ти обійдешся без мітли.

— А без мітли я не знаю дороги, — похмуро озвалася Мері.— І крім того, ти не повинен так чинити. Це недобре, Пітере. Або ми вибираємося разом, або зовсім нічого не будемо робити.

Вона задумалася, розминаючи в пальцях лист папороті. Потім поглянула на нього. Дивно було б подумати, що це та ж сама сором'язлива і скромна Мері Сміт, яка соромилась навіть розмовляти: — І не думай, що я не помітила, що ти вже двічі намагався врятувати мені життя, Пітере, і ризикував при цьому своїм. Але, або разом, або ніяк.

— Добре, — з полегшенням промовив Пітер.

«Він, — подумала Мері, — напевно ніколи в житті не був сором'язливим».

— Давай придумаємо щось інше. Як щодо Великого Заклинання? Чи немає в книжці чогось, що може допомогти?

— Ні, я вже думала, там немає. Є тільки саме це заклинання, але воно просто руйнує ту магію, яка вже є. Це позбавить магічної сили і нашу мітлу. І якби навіть я полетіла і залишила книгу захищати тебе, ти не зможеш знайти дорогу додому, та й разом нам її не знайти. — Вона повернула голову і кинула погляд на освітлену зірками галявину в кінці стежки. — Мені здається, що ми в якійсь іншій країні, не схожій на нашу, і справа тут не тільки в відстані.

— Послухай, — почав Пітер, — не треба так хвилюватися. Все буде гаразд, не сумнівайся. Ми щось вигадаємо. У будь-якому разі, я б нервував, якби мені довелося використати твоє Велике Заклинання. Просто уяви, раптом я це зробив, коли твоя мітла була б ще в повітрі. Приємно тобі буде впасти з висоти в двісті метрів? Ну, давай думати, що робити.

— Перш за все, дати мітлі відпочити, і, можливо, позалицятися до неї трошки. Схоже, їй це до вподоби. — Мері спішилася і стала гладити мітлу рукою, забрудненою в летючу-вночі.

Так, мітлі це подобалося. Вона стала тертися об руку Мері, замуркотіла…

Ні, звичайно, вона не муркотіла. Мері різко повернула голову. Це Тіб раптово замурчав біля її вуха. Він підняв голову і настовбурчив вуха; з глибини лісу, хтось, або щось — наближалося до них.

— ХТОСЬ наближається, — різко сказав Пітер. — Давай швидше. По звуку схоже, що хтось рубає дерева, щоб сполохати нас, поки інший…

— Ні, — відповіла Мері. — Тіб нявкає. І подивись: маленька мітла не рухається. Замри і слухай.

Вони чекали,