Маленька мітла - Мері Стюарт

Вони, здавалося, були недосяжні для ударів білої чарівної палички. Птахи були занадто малі, щоб заподіяти шкоду самому Доктору Ді. Найбільшими серед них були голуби. Але ж нелегко пробиратися крізь зграю розгніваних птахів, що крутяться, метаються в різні боки, летять тобі просто в обличчя, чіпляються кігтистими лапами в голову або просто сліплять тебе, кидаючись туди-сюди перед очима. І мітлі Доктора Ді це теж не подобалося. Вона вертілась в різні боки, брикала і намагалася ухилитися так, що Доктор, тримаючись однією рукою і сліпо розмахуючи навколо себе чарівною паличкою, раз чи два мало не впав.

Але все-таки він втримався. І ось, летячи все далі і далі, Мері і Пітер стали помічати, що олені почали втомлюватися. А над Доктором Ді, абсолютно свіжа і дуже розумна для того, щоб спускатися в зграю птахів або захищатися від рогів, кружляла мадам Мамблхук.

Тепер вони мчали схилом, довгого пологого пагорба. Скрізь з'являлися зарості очерету.

Він лоскотав животи оленям і зачіпав дітей за ноги. Поруч з ними, праворуч, щось блищало і було чутно шум води. Це річка. Швидка річка, яка мчала кам'яними порогами, з крутими водоспадами. Потім, раптово, неподалік біля підніжжя схилу, вони побачили щось подібне до води, що широко розлилась навколо.

«Море?» — подумала Мері, і тут вперше її опанував відчай. Якщо їм доведеться перетнути море, без оленів, можливо, тільки зі слабкою допомогою птахів… а маленька мітла так втомилася…

— Це туман! — закричав Пітер. — Я ж казав тобі, що я загубився в тумані на шляху сюди. Якщо ми проберемося крізь нього, ми знайдемо дорогу додому!

Ще трохи вниз по схилу, і маленькі копитця стукають навколо. Тепер Мері теж побачила.

Звичайно, це був туман, величезне, біле озеро туману, густе і клубчасте, наче хмара. У ньому відбивалося світло зірок. Річка неслася і падала каскадами просто в нього, і губилася там, неначе це було насправді море або озеро. Звичайно, під захистом такого густої хмари вони не потребували жодного конвою чи прикриття. Вони могли летіти з тією швидкістю, з якою хотіла мітла, безпечно і таємно, поки, можливо, не знайдуть на тому боці знайомих жовтих вогників дому.

Птахи, схожі на примарні створіння, все ще кружляли краями туманної хмари. Стадо оленів пробігло нижньою частиною схилу, тупотячи копитцями торфом, потім сповільнило свій біг, потопталось на місці і зупинилося на довгій кам'янистій мілині, там, де річка зустрічалася з туманом. Великий олень повернувся, клуби туману хмарою оточили його плечі. Стадо розступилось, щоб діти могли сховатися в рятівному тумані.

Заволавши, Доктор Ді зробив останній, відчайдушний кидок і полетів каменем донизу.

Він майже добрався до них. Але великий олень легко стрибнув угору, прямо над їх головами, і рогами вибив чарівну паличку з рук чаклуна. Вона відлетіла далеко вбік і впала в річку. Зі страшним шипінням зелений вогонь побіг врізнобіч водою, потім пролунав сплеск, тріск, піднявся білий курявою димок, і чарівна паличка зникла у темній воді.

Позаду почувся ще один тріск, раптовий порив вітру і знову тріск. Повз щоки Мері промайнула палиця від мітли і зв'язка березових прутів. Потім щось тьмяно спалахнуло і зникло; олень-ватажок, все стадо, птиці, світло зірок — все ніби змило водою, коли їхня маленька мітла, не роздумуючи, кинувся вперед в туман.

Розділ XIV
Полинемо над лісами, потім вернемось до мами

Туман вже не був таким густим. У якийсь момент вони проскочили тоненьку смужку, в якій виднілось небо, і Пітер, майже беззвучно, прошепотів Мері на вухо:

— Вона ще тут. Над нами. Не думаю, що вона нас бачить.

— Вона не може напасти на нас тут. Я вважаю, під нами вода, — мовила Мері. — Поки ми будемо летіти так низько, ми в безпеці.

— А коли ми виберемося звідси, я впевнений, виявимось на нашому боці річки, Але туман більше не буде розділяти нас, а ми не знаємо, чи зможе вона і тут нас переслідувати.

Мері хвилинку помовчала. Про це вона ще не думала. Але це було схоже на правду. Якщо диво летючої-вночі діяло в Червоній Садибі, тоді і на їхньому боці туману вони не можуть бути в безпеці від мадам Мамблхук.

Вона постаралася стримати тремтіння в голосі:

— Але вона ж не може відібрати котів, або вона буде нас переслідувати просто для того, щоб помститися?

— Я думаю, вона хоче відібрати книгу «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ», — припустив Пітер.

— О, так, звичайно… А чи не могли б ми самі скористатися нею, щоб захистити себе? Але як би це зробити? Давай поміркуємо…

— Немає нічого простішого, — сказав полегшено Пітер. — Як тільки ми будемо коло будинку, ти скажеш своє заклинання так голосно, як зможеш. Від цього її мітла негайно впаде на землю, а ми вже будемо так близько від наших місць, що не страшно, якщо і наша втратить чари.

— Але наша дорога маленька мітла…

— Хоче звільнитися від чар, — перервав її Пітер. — Хіба ти не відчуваєш?

Дійсно, мітла злегка стрибнула в бік, пару раз підстрибнула і швидко кинулась вперед крізь туман.

— Бачиш тепер? — запитав Пітер. — Вона теж, напевно, радіє, вона втомилася носитися над землею довгими годинами, чекати, де скажуть, і весь час тягати на собі старих відьом…

— Дякую за комплімент.

— Ну, я не тебе маю на