Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

— Дивина! — кажу я.

Але вже за кілька секунд думки навалюються у мою голову. Я додумуюся до того, що «ЗОВСІМ не може бути й мови!» зовсім не дивне. Я навіть починаю розуміти тата Іне. Неприємне відчуття, що тут замішані кондоми. Оті, що вивалися мені з кишені перед дошкою оголошень у «Rema».

Іне зітхає.

— Не уявляю, що на нього найшло.

Я мав би розповісти Іне, що її тато зовсім не темряви боїться. І про кондоми в супермаркеті мав би розповісти. Але я знаю, що до цього не дійде. Ніколи. Бо тоді все зміниться. Назавжди. І буде дуже важко запросити Іне потанцювати зі мною.

— Що за запах? — раптом питає Іне.

Я дивлюся на свої ноги. І розумію: хай мої черевики й стоять на сходах ґанку, це мене аж ніяк не рятує.

— «Joop», — кажу я.

— «Joop»?

— Парфуми після гоління, — зітхаю я. — Побризкав шкарпетки.

— Трохи дивне застосування…

Я з нею погоджуюся. Хоча напахчені шкарпетки могли б іноді стати добрим помислом. Для тата, наприклад.

— Я подумав, що гарно було б пахнути парфумами на святі.

— Непогана думка, — каже Іне, махаючи рукою перед носом.

— То ти не вважаєш, що так я трохи пахну чоловіком? — запитую я.

— Як на мене, ти смердиш сільським виходком, — відповідає Іне.

Це направду щастя, що мені знайомий кожний закуток у домі Уле. Я, наприклад, чудово знаю, де лежать його шкарпетки. Охайно складені в нижній шухляді комода й пахнуть свіжою випраністю.

Я завжди казав: Уле вигідний друг. У нього знайдуться і шкарпетки, і коричні вертуни.

І дзеркало, у якому, якщо стати навшпиньки, видно мене всього. Я стою перед дзеркалом зо дві хвилини, вдихаю на повні груди.

— Що ж, Антоне, — кажу до себе в чистих шкарпетках. — Тепер ти готовий до свого першого танцю.

Іноді добре збрехати самому собі…

У вітальні танці в розпалі. Сара, видно, виграла в «камінь, ножиці, папір» і тепер урочисто пливе кімнатою у парі з Кевіном. Який, ясна річ, вміє танцювати не лише полонез. Кевін уміє все! Він поволі вихиляє тіло то в один бік, то в другий, притулившись щокою до Сариної щоки. Джеймс Бонд та й годі. Без пістолета…

Іне ще ніхто не запросив. «Моя найдорожча подружка», — думаю я, і щокам стає гаряче. Приємно потанцювати з найліпшою подружкою. Я уявляю, як Іне покладе долоню на моє плече, а я обійму її за стан. Ми танцюватимемо, притулившись щоками, у чистих шкарпетках.

Але двері до вітальні перегородила… Емілія.

— Ну? — ледь не злісно питає вона, взявши руки в боки.

Я розгублено дивлюся на неї, нічого не розумію.

— То на яку приємну несподіванку я мала чекати ввечері?

Я оніміло витріщаюся. Звідки мені знати? Хай собі сподівається чого хоче, мені що до того?

— Антоне, я знаю, що то був ти.

Був я? Я не розумію, що знає Емілія. Що я позичив шкарпетки Уле?

— Ти позичив сріблясту ручку Іне, — каже вона. — Я тебе бачила.

Сріблясту ручку Іне… Поволі до мене доходить, куди поділася записка з-під «Математики». На якій було написано «Чекай приємної несподіванки ввечері».

То це тому Емілія мені підморгувала. Двічі, може, й тричі. Вона подумала, що чекати приємної несподіванки треба їй.

Я безпорадно дивлюся на Уле, який стоїть біля торшера. І на Іне, мою найліпшу подружку, яка самотньо стоїть біля коминка. Але чим вони допоможуть? Я ще не встигаю нічого пояснити, як Емілія хапає мене й тягне танцювати.

Я з більшою радістю потанцював би з Уле. І хоч аж ніяк не мрію запам’ятати наш з Уле танець на все життя, ще менше хочу запам’ятати танець з Емілією. Яка без кінця штурхає і смикає мене, тягає по підлозі, наче я спортивна торба.

— Та ти якась справжня рохля, — каже Емілія. — Навіть відважитися сказати не можеш.

— Що сказати?

— Що хотів потанцювати зі мною, звісно. І стати моїм коханим.

Я раптом закашлявся. Аж мені памороки забило.

— Коханим? — кашляю я.

Емілія усміхається рожевими губами, лиш трохи гарнішими за засохлі молочні вуса.

— Я це відразу зрозуміла, — каже вона й далі кружляє мене кімнатою.

— О, — лише й спроможний видушити я з себе.

Треба добре прочистити свої мізки. Гадаю, так зазвичай і роблять, коли несподівано звалюється на голову кохана, яку зовсім не кохаєш.

— Але мені не подобаються хлопці, у яких на думці лише комп’ютерні ігри, — веде далі Емілія. — Тому доведеться тобі з ними попрощатися.

Я марно намагаюся ковтнути. Горло пересохло.

— Можемо ділитися шкільними перекусками, якщо матимеш булочки, — торохтить Емілія.

І раптом мені спадає на думку ідея. Блискуча, як на мене. Я цілеспрямовано — наскільки цілеспрямованою може бути спортивна торба — підтанцьовую до Уле біля торшера.

— Сталася плутанина, — кажу я Емілії, а потім голосно додаю, щоб усі почули: — Сказати, якої приємної несподіванки ти мала чекати сьогодні ввечері? УЛЕ!

Я прискорюю крок і заводжу її просто в обійми Уле, у які вона падає з тихим, здивованим зойком.

Уле всміхається. Він бере Емілію за стан, майже так само галантно, як Кевін, і веде її на середину кімнати під диско-лампу, що мерехтить червоними й зеленими блищиками.

Звісно, Емілія кидає на мене довгий сердитий погляд. Але гарнішого танцю вона собі й уявити не могла б. А мені тепліє на серці.

Та хто сказав, що вечір від мого шляхетного вчинку стане щасливим. Ані раз! Хмара невдач, як завжди, впевнено нависає над моєю головою.

Доки я був зайнятий шляхетними вчинками, Джеймс Бонд уже встиг уп’ястися пазурами в Іне. Про щоки вкупоньку я вже й мовчу. Тулиться до її щоки, погойдуючись у такт музиці. Ведучи Іне від торшера аж до коминка.

У животі знову набухає желейна маса. Лиш би не виблювати в туалеті Уле!

— «Правда чи дія»! — викрикую доволі голосно.

На мене здивовано озираються.

Сара з Вільде обирають «дію». Як і треба було сподіватися.

— Ти поцілуєш Кевіна, — каже Вільде до Сари.

— Ти теж мусиш поцілувати Кевіна, — каже Сара до Вільде.

Ми починаємо. Уявляєте, я навіть зрадів можливості пограти в «правду чи дію». Усе ж ліпше, ніж дивитися, як Кевін тулиться щокою до щоки Іне.

А щоб бути цілком чесним, то мені просто нічого боятися у цій грі. Зазвичай небагато буває охочих цілуватися зі мною.

Однак багато хто має великі сподівання. Хай там як, Ганна дуже розчарована, що їй довелося з’їсти те, що лежить на верхній поличці холодильника Уле.

Спершу було дуже потішно спостерігати, як вона