Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

Симон першим обрав «правду». Усі знають, що він здебільшого шахрує, тож йому нічого втрачати.

— Хто найгарніша дівчина в класі? — запитує Ганна.

— Емілія, — відповідає Симон, і всі розуміють, що він придурюється.

— Коли моя черга?! — вигукує Уле.

Він не надто винахідливий у запитаннях, але ж свято відбувається у нього вдома, а це майже як день народження святкувати. На іменинника заведено зважати насамперед.

— Який гриб тобі найбільше подобається?

Усі ж знають, що Уле схиблений на грибах.

— Рижик, — усміхається Уле. — Дуже смачний їстівний гриб.

Тепер черга Уле запитувати.

— Правда чи дія? — питає він і, звісно ж, дивиться на мене.

Я обираю «правду». Бо ненавиджу їсти затхлі харчі з чужих холодильників. До того ж я не боюся підступу від Уле. Він точно запитає про гриби. А правду про гриби можна й не приховувати.

— Ти закоханий в Іне?

Я ціпенію. Що це? Такий підступ супроти людини, яка тримає під контролем усі трубчасті, пластинчасті гриби й усі різновиди лисичок, щоб знати, що відповісти Уле! І ось раптом друг Уле запитує, чи закоханий я в Іне? Він зовсім ЗБОЖЕВОЛІВ?

Я дивлюся собі під ноги.

— Ні, — відповідаю захриплим голосом.

Уле здивовано дивиться на мене.

— Але це неправдива відповідь, — каже він. — Ти повинен сказати «так».

Увесь клас сміється, а я ще глибше пробуравлюю поглядом підлогу. У тому місці, де слід від сучка схожий на серце. Уся кров у тілі змінює русло й припливає до голови.

— Нічого я не повинен, — відповідаю я, чую глузливий смішок і не вірю своїм вухам, що це мій смішок.

— Повинен, — наполягає Уле. — Бо треба казати правду. Ти закоханий в Іне. Мусиш сказати «так».

Найгірше, що Уле намагається мені допомогти. А ще гірше, що однокласники починають свистіти.

Я насилу відводжу погляд від серця на підлозі.

— Що я закоханий в Іне? Ще чого хочеш? Відповідь «ні», — я голосно сміюся, ніби Уле надокучливий малюк, який виканючує солодощі посеред тижня. —  «Ні» і ще раз «ні».

— Це ж неправда, — розгублено повторює Уле.

Але цієї миті мені зовсім його не шкода.

— Це ти кажеш неправду, — кажу я, гнівно дивлячись на нього.

І клас знову регоче.

Я завважую багато слідів від сучків на підлозі у вітальні Уле. Доки всі далі грають у гру, я тихенько сиджу й щосили кліпаю повіками, стримуючи щось мокре в кутиках очей.

На Іне ні разу й не глянув. Здається, я більше ніколи не зможу на неї поглянути.

На щастя, вечір закінчується. Я, попри все, встигаю напхатися до переситу солодощами з полумиска в кутку. Аж до нудоти. Боковим зором бачу, як Іне до переситу напивається лимонадом, сидячи на канапі з Кевіном. Я добре знаю, що напиватися з незвички лимонадом дуже зле.

Об одинадцятій свято закінчується. Доки гості розбирають свої куртки, а мама Уле витирає зі столу розлиту кока-колу, до мене підходить Іне.

— Думаю, моя кузина більше не потребує твоєї допомоги, — холодно промовляє вона.

— То й чудово! — кажу і ніяк не можу проковтнути грудку, яка застрягла в горлі. — Вона вже добряче почала діяти мені на нерви, — кажу я більше до підлоги, ніж до Іне.

ГРИБИ

Ми лежимо в кімнаті Уле, він — на своєму ліжку, я — на матраці на підлозі. Північ, а я бадьорий, наче вдень. Але не по-доброму бадьорий.

Трохи втішає лише те, що Уле більше на мене не сердиться. Я пояснив йому, що гра — це просто гра, у грі все несерйозно. І попросив вибачення за своє роздратування.

— То… ти не думаєш, що я — суцільна помилка? — питає Уле.

«Помилка, — думаю я. — Знав би Уле, хто тут справжня помилка! Хто просто собі тріщинка в гумці!» Але нічого не кажу.

— Ніхто не помилка, — кажу натомість, я ж мастак брехати. — До того ж бути помилкою — це одне, а допускати помилку — зовсім інше.

Ого, нівроку! Я аж повторюю подумки свою фразу. Іне таки має рацію: іноді я говорю, як старий філософ. І аж трохи пишаюся собою. Мій язик, мабуть, мудріший за мозок.

Раптом Уле каже таке, чого я від нього ніколи не чув.

— Знаєш, я трохи інакший…

Зненацька я наче шпортаюся. І старий філософ у мені шпортається теж.

Бо Уле знає, що він інакший. Дивно про таке думати. І дуже важко щось відповісти.

— Більшість людей інакші, — кажу я.

— Не такі інакші, як я, — наполягає Уле.

Якусь мить я мовчу.

— Що з моїми вухами? — питаю.

Уле дивиться на мої вуха.

— Вони великі.

— Так, великі, а ще — інакші. Важко знайти інакшіші вуха. Тому тобі годі зі мною змагатися.

— Я не вуха мав на увазі, — заперечує Уле.

— Я знаю…

Настає невеличка пауза.

— Я мав на увазі помилку, — знову озивається Уле. — Бо хіба людина не стає помилкою, коли вона інакша?

Я мушу подумати. Думаю довгенько. Бо хочу придумати гарну відповідь. І це ж треба, що старий філософ замовк у мені саме зараз!

— Ну, тоді ти такий, як грибок, — бовкаю я.

— Грибок?!

— Ага, пеніцилін.

Я переказую Уле почуте від Сіґне Сальвесен. Про те, що пеніцилін був доброю помилкою. Став ліками, які щороку рятують тисячі людських життів.

Уле дивиться на мене. Усміхається.

— Я люблю гриби.

— Я знаю…

Трохи подумавши, говорю далі. Більше сам до себе.

— Якщо змінювати чиєсь життя на краще, то в цьому є сенс.

— А я змінюю чиєсь життя? — Уле дивиться на мене з надією в очах.

— Звичайно!

— Як?

— Ну, наприклад, береш булочки на шкільну перекуску. Це багато змінює у нашому з Іне житті.

— Справді?

— Звичайно! Іне вмерла б від своєї здорової їжі, якби не ти. А я — від своїх хрустких хлібців…

Уле усміхається. А мені веселіє на душі. Принаймні трішечки.

— Антоне? — голос Уле звучить сонно.

— Що?

— Ти добрий друг.

З тими словами він загортається у свою квітасту ковдру й засинає.

Але не я. Я лежу й думаю. Про те, що добре було б, якби Іне ночувала з нами. І якби все склалося, як завжди, вона б теж зараз не спала. Ми розмовляли б і сміялися до глибокої ночі.

А тепер я не маю з ким поговорити. Якось так. Цікаво, чи все добре між нами ще повернеться? Бо після нинішнього вечора уже ніколи не буде так, як