Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

«Бомбу?» — перепитую я.

«Бульйон», — виправляє Сіґне.

Старенька часто щось у нас позичає. Здебільшого корицю, бо вона шаленіє за рисовою кашею. До того ж ми часто робимо для неї закупи, тато, Анна чи я. Тому такі смс-ки не дивина.

«Саме в крамниці. Можу купити», — відписую я.

«ХОК», — відписує Сіґне.

Ну, ясно… Мало бути «ОК».

Купивши дві солодкі булочки й пакетик бульйону, я вже не маю сотні крон, щоб купити журнал.

— But next time, — обіцяю я Вікторові, коли ми з Уле виходимо повз нього надвір.

По дорозі до Нільса я розповідаю Уле про одну смс-ку від Сіґне кілька тижнів тому. «Я заб’ю товаришку з автобуса», — написала вона.

Хоч, як вона може забрати товаришку з автобуса, я теж не розумію. Сіґне така стара, що ходить або з двома ціпками, або з ходунцями. Але голова працює нормально.

І раптом у моїй голові чується отаке: дзелень!

— Я знаю, які потреби має наше найближче довкілля! — вигукую я.

МОЗКОВИЙ ШТУРМ

— Інформаційна підтримка! — кричу з порога.

Кароліна, Нільс та Ейвінн підводять на мене очі. Я виборсуюся з шалика, не перестаючи схвильовано говорити.

— Сіґне, наприклад! Вона потребує допомоги з інтернетом і таким іншим. Багато старих людей не вміють дати собі раду з комп’ютерами!

І не лише старі, думаю відразу. Тато не спроможний навіть телевізор нормально увімкнути без моєї допомоги.

Нільс теж відразу захоплюється ідеєю.

— Інформаційна підтримка! — теж скрикує він. — Це НАМ під силу! — і він гупає Ейвінна в плечі. — У старечому домі біля школи!

Нільс підморгує нам так, щоб не бачив Ейвінн.

— Я вже пояснив йому, що ми організовуємо учнівський бізнес, — оголошує він.

Ейвінн киває і широко всміхається.

— Каро, ти з нами?

Ну так, я чудово розумію, чому вони не питають ні мене, ні Уле, чи ми з ними. Це ж нормально, що не всі можуть бути комп’ютерними геніями.

Та Кароліна, на жаль, заперечно хитає головою.

— Я вже знайшла собі роботу, — каже вона. — Доглядатиму сестричку, щоб уникнути «організованого дозвілля на канікулах».

— От не щастить, — буркає Ейвінн.

— От чудово! — вигукую я.

Але скидається на те, що таки Ейвінн має рацію.

— Ти не знаєш моєї сестрички, — зітхає Кароліна й промовисто дивиться на мене. — Але я можу бути адміністраторкою. І, можливо, диспетчеркою?

Кароліну відразу зарахували в команду. На щастя, вона нітрохи не схожа на своїх батьків. Тож нам, слава Богу, не загрожують усілякі засоби безпеки, типу шоломів чи взуття з шипованими підошвами. Зате вона наполягає, щоб усі впевнилися, чи мають номери телефонів одне одних. Ми звіряємося, аж раптом відчиняються двері до кімнати.

— Хтось бажає жуйку?

Гм… Хотілося би мені мати такого старшого брата, як має Нільс. Такого, як той, що оце зараз пропихає голову в двері й басовито сміється.

— Їздив учора на шопінґ до Швеції, нагріб триста пачок!

Нільсовий брат недавно отримав водійські права, усіх розвозить додому, бо йому просто подобається кататися на авті. Уявляєте, уже аж до Швеції навчився їздити!

Нільс вдає маленького братика й питає солоденьким голоском:

— А можна нам, пліз, ліпше лимонаду? Ти ж, напевно, купив сотню баночок, не менше!

Старший брат хихоче.

— Що ж, гаразд! Але сам піди в льох за лимонадом!

Ми чуємо, як Нільс тупоче вниз сходами, а його брат киває нам, та так круто, як уміють лише вісімнадцятирічні.

— Скажіть, якщо вам знадобиться шофер, — усміхається він і зникає за дверима.

Так, правда, трохи заздрю. Ще й до всього, Нільс з братом половину канікул житимуть самі вдома. Льох умить спорожніє, гарантую!

— А ми з Уле що робитимемо?

Нільс повертається з баночками лимонаду.

— А МИ за що візьмемося?

Правду кажучи, мені спадає на думку лише те, чого ми точно не робитимемо. Не їстимемо, наприклад, тарілки і не з’їжджатимемо на велосипедах по сходах.

На щастя, Кароліна швидко входить у роль адміністратора.

— Гаразд, друзі! Завдання на сьогодні виконали?

Лише Нільс та Уле згадали про опитування своїх родин.

Отже, короткий підсумок потреб:

Тато Нільса потребує:

1. Дешеву надмогильну плиту. (Ну, звучить моторошно, але мова не про нього самого, не він лежатиме під нею мертвий. Тато Нільса працює в похоронному бюро, скуповує і перепродує могильні камені.)

2. Шкарпетки без дірок на п’ятах.

Мама Нільса потребує:

1. Шефа з добрими людськими рисами характеру.

2. Синів, які опускають за собою покришку унітаза. (За словами Нільса, мамині потреби неконструктивні.)

Тато Уле не міг придумати нічого путнього. Щодо мами Уле, то їй потрібне лише обрізання. Кущів… У садку…

Але ми з Уле не почуваємося експертами ні в надмогильних плитах, ні в шкарпетках, ані в кущах. Кароліна миттю це розуміє, ми ще й роти не встигли розтулити.

— ОК, мозковий штурм! — каже вона й виймає аркуш паперу та ручку. — Відсутність ідей — це не наше. У чому ми добре розбираємося, друзяки?

Уле, звісно, світліє на обличчі.

— У грибах!

Це його відповідь у більшості випадків. Але в грибах добре розбирається лише Уле. Нам гриби нецікаві.

Кароліна багатозначно дивиться у вікно.

— Надворі лютий, — промовляє вона сухо. — Хіба гриби не засипало снігом?

І має рацію. Навіть Уле киває.

— Гм, — хмикаю я. — Може, ми також пильнуватимемо твою сестричку?

Кароліна, вочевидь, проти.

— Галльо! — пирхає вона. — Вона ж не особливо небезпечний злочинець, щоб доглядати юрбою! Але це варіант, чом би вам не взятися доглядати якихось інших дітей?

— Ідея добра, — киваю я, хоча й не дуже впевнено.

Ми з Уле одинаки в своїх родинах. Та й, як на мене, малі діти — це жах.

Кароліна бере ручку й розмашисто пише на білому аркуші — «Догляд».

— Що скажете про собак? — питає Ейвінн. — Напевно знайдеться чимало людей, які хотіли б, щоб хтось вигулював їхніх собак, доки вони на роботі.

— Добра ідея, — знов озиваюсь я і відразу прикушую язик. Бо й собаки мені страшні.

Уле ж, навпаки, сяє.

— Я люблю собак!

І це правда. Він мріє про собача, відколи я його пам’ятаю.

Кароліна записує на аркуші: «Собаки».

— А ще я люблю пекти, — додає Уле.

Ми всі дружно дивимося на нього. Бо це ж пречудова ідея!

— Можемо вранці приносити свіжий хліб на замовлення! — хором вигукують Кароліна й Нільс.

— І рулончики туалетного паперу! — Уле добряче увійшов у мозковий штурм.

Ми сміємося, хоча знаємо, що Уле має на увазі. У молодшій школі ми продавали туалетний папір, щоб зібрати кошти для футбольної команди. Тато Уле взяв на себе його зберігання. Він ще кілька місяців опісля не міг загнати авто у свій гараж.

— А ви, до речі, знаєте, о котрій годині встають пекарі? — питає Нільс. — О третій вночі чи щось таке. Тісто на хліб має двічі піднятися.

Я, звичайно, дуже хочу, щоб Ейвінн поїхав з нами в шкільну мандрівку, але відчуваю, що зовсім не готовий задля цього вставати посеред ночі усі канікули.

— Скони, — пропонує Кароліна. — З розпушувачем. Вони швидко готуються.

Після мозкового штурму список має отакий вигляд:

База даних