Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

Думки про костюм з краваткою миттю вивітрюються з голови.

— Кейтерінґ? Канапе з креветками й усілякі штучки?

Я ледь не засміявся. Уявив, як ми з Уле намащуємо канапе для гостей на хрестинах. Або ще гірше: холодець! То таке собі драглисте желе з горошком і рибним пудингом.

Скажімо так: НЕ там неорана нива для наших талантів!

На жаль, у цій сфері треба мати більше компетенції, ніж знати лише про горошок і канапе з креветками. Нільс ще знаходить таке: «Послуги повинні відповідати запитам».

Тут ми чухаємо потилиці — я та Уле. Кароліна пояснює:

— Тобто треба з’ясувати, що людям потрібно.

Це важче, ніж можна було сподіватися. Я навіть своїх потреб до пуття не знаю. Тітка Ґрю, скажімо, цікавиться, який подарунок я хотів би на Різдво, а в мене в голові порожньо.

Нільс далі читає:

«Може, вам чогось не вистачає у вашому довкіллі?»

Довкілля? На думку спадає лише літо, бо в моєму довкіллі мені його завжди не вистачає. У нашому довкіллі увесь тиждень тримався п’ятнадцятиградусний мороз, ніздрі примерзали!

На жаль, ніхто з нас не володіє надприродними здібностями. (Та й гроші на такому не заробиш!)

Нільс сполохано дивиться на годинник. Він мав бути вдома ще чверть години тому.

— Збираємося завтра в мене на першу нараду, — каже він на ходу.

Кароліна й Уле ледь не наступають йому на п’яти, теж кваплячись до дверей. Кароліна не менш збуджена за Нільса. І має в запасі не менше важких і мудруватих слів, ніж він.

— Домашнє завдання для всіх: опитати батьків, які потреби має наша місцева громада, — кидає вона вже з-за дверей.

Я ще оніміло стою якийсь час. У голові трохи думок про канапе з креветками й костюм з краваткою, але більше про Ейвінна. Про те, що він не має грошей на мандрівку. І про його маму, котра не знає, яку ж придумати відмовку.

Я думаю: чому треба соромитися безгрошів’я? Хіба брак грошей означає, що людина дурна або лінива?

А от ДУЖЕ багато грошей може означати, що людина пограбувала банк. Таке, я вважаю, вчинити міг би лише дурень.

Я тихенько зітхаю і йду на кухню приготувати собі канапку з сиром. На півдорозі різко гальмую. Господи, ті двоє знову за своє. Тобто тато й Анна.

Добре, хай вони й народилися минулого століття, але ж мають бути якісь межі! «Глянь, он танцює дідусь…» — репетує з динаміків, з голосу здається, ніби співає щонайменше стоп’ятилітній дідуган.

Чутно ритмічні кроки й хихотіння.

О, іноді починаєш щось цінувати, коли цього нема. У моєму випадку — тишу. Останнім часом тиша мені хіба мариться. З тими дідуганами…

Хоча причина музикувань гарна: тато й Анна вчаться танцювати весільний вальс. Вони одружуються останньої суботи зимових канікул.

І я вважаю, це чудово. І те, що тато знайшов Анну, і те, що в мене з’явиться мачуха. Бо Анна не з тих злих мачух. Навпаки, вона дуже класна. Якби моя справжня мама могла бачити її з небес — чи де там мама зараз перебуває, — вона була б задоволена, ручаюся.

Ось такі справи…

Але слухати весільний вальс понад мої сили. Тому я відкладаю канапку й іду до своєї кімнати побалакати з Іне.

Мені пощастило, що я дитя нашого часу, чи як воно називається. У минулому столітті можна було б хіба надіслати одного писаного рукою листа, який дійшов би до адресата тижнів за два — саме стільки часу Іне буде відсутня.

«У тебе все добре?» — набираю я смс-ку.

Іне реагує моментально. Надсилає фото не менше сорока дам, яким не менше сорока років. Усі лежать на карематах з ногами за головами.

«Хто що любить, — пише Іне. — Мама практикує йогу. Я спостерігаю».

«Овва!» — відписую я, вражений, звісно, жінками, котрі, здається, ось-ось розламаються навпіл, та мій вигук стосується насамперед Іне, бо я її дуже добре знаю: не сидітиме вона тихо й сумирно, спостерігаючи за чимось.

«Дуже сподіваюся, що скоро прокинеться якийсь вулкан, і ми зможемо повернутися додому», — пише Іне.

О, ні! Я зовсім НЕ сподіваюся на виверження вулкана, доки моя кохана перебуває в Ісландії! Але я дуже за нею заскучив, це правда.

«А щось позитивне?»

«Затужила за школою, — відповідає Іне. — Хто б подумав?!»

«Гм, може, серденько допоможе?» — пишу я.

Іне посилає мені замість відповіді серденько-смайлик.

Я їй — два серденька. Тоді вона — три, а я — чотири. Це така своєрідна традиція. Наш рекорд був сто сорок сім серденьок.

Кожнісіньке серденько, послане мною, йшло від усього мого серця. Я кохаю Іне.

БУЛОЧКИ З КРЕМОМ І ДАВНІ ТВАРИНИ

— Не завжди в цьому світі добре мати НАДТО багато чогось, — учителька обводить поглядом клас. — Гігантські ірландські олені, фактично, вимерли через свої велетенські роги.

Урок природознавства, останній урок четверга. До зимових канікул ще один-однісінький день. Тема уроку — вимерлі тварини.

— Багато ссавців у процесі тисячолітньої еволюції стали більшими, — пояснює вчителька. — Коні, наприклад, кілька мільйонів років тому були завбільшки з собаку. Припускають, що деякі доісторичні ссавці вимерли, бо стали НАДТО великими. Ірландські великорогі олені мали роги до чотирьох метрів у ширину!

— Чому вони вимерли? — цікавиться Фатіма.

— А як гадаєш, легко втікати гущавиною від хижака з такими велетенськими рогами?

Щось подібне, як ті олені, відчуваю і я, коли дзвонить дзвоник з уроку, і ми протискаємося з Уле водночас у двері класу з наплічниками й спортивними торбами зі змінним одягом для фізкультури.

— Забіжимо в крамницю, перш ніж підемо до Нільса? — питаю я.

Скоро зимові канікули, тож можна трішечки відсвяткувати завтрашній останній день у школі.

Мені хочеться булочки. Я недавно отримав таку спеціальну розрахункову картку для підлітків, там вистачить грошей на дві булочки.

Уле вважає, що дві булочки — чудова ідея.

— Want to buy a magazine?

Перед крамницею стоїть чоловік з пачкою журналів. Чоловік з Румунії, стовбичить там ось уже майже рік. Тобто ночами, звісно, не стоїть, але щодня, доки відчинена крамниця. Часто у нього страшенно змерзлий вигляд. Надто сьогодні, коли надворі мінус п’ятнадцять.

Я інколи з ним розмовляю, тому знаю, що його звати Віктор і він грає на акордеоні. Але перед крамницею грати заборонено.

— Hundred крон, — каже Віктор, усміхаючись. — I hope to go to family. To Easter.

Віктор не дуже добре розмовляє англійською, та все ж я розумію: він сподівається заробити трохи грошей, щоб провідати свою родину на Великдень.

— See picture?

З задньої кишені штанів Віктор виймає зім’яту фотокартку. На ній двоє маленьких дівчаток і ще менший хлопчик — усі всміхаються карими оченятами.

— Nice children, — киває він. — Very nice.

— Yes, — відповідаю я.

— Yes? — повторює за мною Уле.

— Е-е, I only have credit card, — кажу я до Віктора. — But I will… check… inside, — показую на вхідні двері.

Віктор киває, вдячно всміхається, а ми з Уле заходимо в крамницю. Там відразу прямуємо до полички, над якою написано «Випічка». Ми заслужили собі на булочки — від самого Різдва ще не мали канікул.

Раптом у моїй кишені дзеленькає.

«Ви маєте бомбу?»

Отже, якщо комусь цікаво: я не терорист. Не кажучи вже про Сіґне Салвесен, стареньку, котра живе поверхом вище. І хоч Сіґне людина доісторичної епохи, вона таки навчилася відсилати смс-ки. Просто іноді не потрапляє пальцями в потрібні