Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

Він знову поринув у мрії. Коли він розіб’є сад біля будиночка, де житиме з Квіткою-в-Ночі, то посадить там тисячі дзвіночків, як тут. Але ці думки не завадили йому побачити, що за ними залишається прим’ята смуга поламаних білих стебел і притолочених квітів. І не перешкодили йому почути, як затріщало гілля, коли поліцаї ввірвалися в ліс, переслідуючи їх крок у крок. 

— Безнадійно! — вигукнув солдат. — Накажіть цьому вашому джину зробити так, щоби поліція нас загубила! 

— Мушу зауважити… о сапфіре серед воїнів… до післязавтра — ніяких бажань… — просапав Абдулла. 

— Він може ще раз виконати одне бажання наперед, — відповів солдат. 

Із пляшки в руці Абдулли гнівно вирвалася цівка синього диму. 

— Я задовольнив ваше останнє бажання виключно з тією умовою, що ви облишите мене в спокої! — заявив джин. — Усе, про що я прошу, — дайте мені спокійно поринути в тугу на самоті в моїй пляшці! І що? Ви облишили мене в спокої? Ні. При щонайдрібніших труднощах ви починаєте скиглити, щоби я вам виконував понаднормові бажання! Цікаво, мої інтереси тут хто-небудь враховує? 

— Ми в небезпеці… о гіацинте… о дзвіночку серед джинів, — важко видихнув Абдулла. — Перенеси нас… чимдалі… 

— Тільки не це! — втрутився солдат. — Не смійте бажати, щоб ми опинилися чимдалі без Півночі. Нехай він зробить нас невидимими доти, поки ми її не знайдемо! 

— О синя яшмо серед джинів… — вихекав Абдул- 

ла. 

— Якщо і є щось, — перебив його джин, зграбно вигинаючись лавандовою хмаркою, — чого я не люблю більше, ніж мокнути під дощем і вислуховувати настирливі вимоги виконати бажання наперед, — то це коли мене улещують квітчастими промовами. Хочеш, щоб я виконав бажання, — говори прямо! 

— Перенеси нас у Кінгсбері, — видихнув Абдулла. 

— Зроби, щоб ці хлопці нас загубили, — тієї ж миті сказав солдат. 

Вони люто перезирнулися на бігу. 

— Ну, то ви вирішіть між собою, — порадив джин. Він склав руки й із презирливим виглядом заструменів за ними. — Мені цілком байдуже, на що ви змарнуєте чергове бажання. Дозвольте лише нагадати, що це буде останнє бажання на найближчі два дні. 

— Північ я не залишу, — заявив солдат. 

— Якщо вже… витрачати бажання… — задихався Абдулла, — то з користю… нерозумний авантюристе… продовжити… наші пошуки… у Кінгсбері… 

— Тоді вирушайте без мене, — відрізав солдат. 

— Вершники вже за п’ятдесят футів, — зазначив джин. 

Вони озирнулися й виявили, що це щира правда. Абдулла поспішив здатися. 

— То зроби так, щоб вони не змогли нас побачити, — просапав він. 

— Зроби нас невидимими, поки Північ нас не відшукає, — додав солдат. — А вона відшукає, я впевнений. Їй вистачить розуму. 

Абдулла встиг помітити, як на імлавому обличчі джина розтяглася глузлива посмішка і як він виконав імлавими руками паси. 

І тут сталася якась мокро-слизька дивовижа. Світ навколо Абдулли раптом втратив пропорції, став величезним, блакитно-зеленим і нечітким. Абдулла повільно повз, припавши до землі, серед чогось схожого на велетенські дзвіночки, насилу переставляючи свої величезні бородавчасті кінцівки, надзвичайно обережно, бо дивитися вниз йому чомусь не вдавалося, лише вгору й уперед. Це було настільки важко, що йому хотілося зупинитися й завмерти на місці, але земля стугоніла. Він відчував, що якісь величезні істоти мчать прямо на нього, тому поповз з усіх сил. Й однаково він ледве встиг відповзти їм з дороги. 

Величезне копито, завбільшки з фортечну вежу, до того ж, знизу обкуте залізом, гепнуло об землю просто біля нього. Абдулла так перелякався, що завмер і не міг поворухнутися. Величезні істоти, судячи з усього, теж зупинилися, причому зовсім близько. Від них долинали голосні роздратовані крики, яких він не міг розібрати. Так тривало якийсь час. Тоді знову застукотіли копита, і це тривало ще якийсь час; копита топталися туди-сюди — зовсім близько, аж врешті-решт, коли, здавалося, минув уже майже цілий день, істоти, очевидно, втратили надію його знайти і з тріском і чавканням подалися геть. 

Розділ тринадцятий, 

у якому Абдулла кидає виклик Долі 

Абдулла полежав ще трохи, втиснувшись у землю, але оскільки істоти так і не повернулися, він знову поповз — навмання, безцільно, сподіваючись зрозуміти, що з ним сталося. Щось таки сталося, от тільки йому тепер явно бракувало розуму, щоб з’ясувати, що саме. 

Абдулла повз і повз, а мряка тим часом розсіялася, і це страшенно його засмутило, бо волога чудово освіжала шкурку. З іншого боку у промені світла закружляла муха, а потім сіла на листочок дзвіночка неподалік. Абдулла жваво вистрелив довжелезним язиком, збив муху і проковтнув її. «Дуже смачно», — подумав він. І тут же його жахнула інша думка: «Але ж мухи — нечисті істоти!» Ще більше занепокоївшись, він обповз наступний кущик дзвіночків. 

Там був ще хтось — такий самий, як він. 

Цей хтось здався йому бурішим, присадкуватішим, бородавчастішим, із жовтими очима на голові. Помітивши Абдуллу, він відкрив великий безгубий рот, різко і страшно крикнув і почав надуватися. Абдулла не став чекати, що буде далі. Він повернувся й поповз геть так швидко, як тільки дозволяли його кривуваті лапи. Тепер він зрозумів, ким став. Жабою. Злостивий джин влаштував так, що йому доведеться бути жабою, поки Північ його не розшукає. От тільки, розшукавши, вона напевно його з’їсть, у цьому Абдулла не сумнівався. 

Він заповз під найближчу арку з дзвіночкових листків, що нависли над землею, і зачаївся… 

Десь через годину листя розійшлося, і всередину проникла гігантська чорна лапа. Скидалося на те, що Абдулла її зацікавив. Лапа втягла пазурі й поплескала його по спині. Абдулла так перелякався, що спробував відскочити назад. Після чого він виявив, що лежить горілиць серед дзвіночків. 

Спочатку Абдулла примружився на дерева, намагаючись звикнути до відчуття, що в голові знову з’явилися думки. Деякі з цих думок були досить неприємні: про двох розбійників, які плазували берегом озера в оазі, перетворені на жаб, про те, як він з’їв муху і як його мало не розтоптав кінь. Потім він озирнувся — й побачив солдата, який зіщулився поруч, виглядаючи не менш приголомшеним, ніж сам Абдулла. Поруч із ним лежав ранець, а ще далі Дряпчик робив відчайдушні спроби вибратися із солдатського капелюха. Біля капелюха бундючно височіла пляшка з джином. 

Джин висунувся з пляшки малесеньким язичком, схожим на полум’я спиртівки, і сперся імлавими руками на горлечко. 

— Задоволені? — в’їдливо поцікавився він. — Як я вас, 

га? Ото щоби знали, як надокучати мені зайвими бажаннями! 

Раптове перетворення Абдулли і солдата дуже налякало Північ. Вона вигнулася маленькою сердитою дугою й засичала на них. Солдат простягнув до неї руку і почав заспокійливо сюсюкати. 

— Ще раз так налякаєш Північ, — пригрозив він джинові, — і я тобі пляшку розіб’ю! 

— Ти це вже казав, — відрізав джин, — та однаково нічого би в тебе не вийшло! Ця пляшка зачарована. 

— Тоді я влаштую так, — пригрозив солдат, тицяючи великим пальцем в Абдуллу, — що наступного разу він звелить тобі самому перетворитися на жабу! 

Почувши це, джин занепокоєно зиркнув на Абдуллу. Той нічого не сказав, але вирішив, що ідея гарна і що таким чином можна буде тримати джина в покорі. Абдулла зітхнув. Так чи інакше, а перестати марнувати бажання якось ніяк не вдавалося. 

Вони піднялися, зібрали манатки й рушили далі. Одначе йшли вони тепер набагато обачніше: старалися