Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

Абдулла зрозумів, що програв суперечку. Він похмуро прив’язав пляшку з джином до пояса й зарікся надалі обіцяти солдатові хоч що-небудь. Солдат зібрав свій ранець, розкидав багаття й дбайливо підняв капелюх із кошеням. Зробивши це, він почав спускатися схилом уздовж струмочка, свиснувши Півночі, ніби та була собакою. 

Однак Північ мала власну думку. Коли Абдулла рушив услід за солдатом, вона стала йому на дорозі, багатозначно дивлячись в очі. Абдулла не звернув на неї уваги й спробував її обійти. І тут-таки вона знову стала величезною. Шлях Абдуллі перегородила чорна пантера, ще більша, ніж раніше (якщо тільки це взагалі можливо), і загарчала. Він зупинився, по-справжньому перелякавшись. І тварюка стрибнула на нього. Абдуллі було так страшно, що він навіть не скрикнув. Він просто заплющив очі й став чекати, коли йому перегризуть горло. Ось тобі й Доля, ось тобі й пророцтва! 

Замість цього до його горла ніжно доторкнулося щось м’яке. Маленькі міцні лапки ступили йому на плече, а друга пара таких самих лапок уперлася в груди. Абдулла розплющив очі й виявив, що Північ знову стала котячого розміру й учепилася в його куртку. Синьо-зелені очі дивилися йому в лице, немов говорячи: «Неси мене. Бо інакше — пошкодуєш». 

— Гаразд, о підступне котоподібне, — здався Абдулла. — Тільки постарайся більше не дерти пазурами вишивку. Колись це було моє найкраще вбрання. І, будь ласка, пам’ятай, що я несу тебе з почуттям глибокого спротиву. Я не люблю котів. 

Північ преспокійно вилізла Абдуллі на плече і сиділа там, гордовито балансуючи, поки Абдулла брів, послизаючись, схилом гори, всю решту дня. 

Розділ дванадцятий, 

у якому Абдуллу й солдата наздоганяє рука Закону 

До вечора Абдулла вже майже призвичаївся до Півночі. Пахло від неї, на відміну від Джамалового пса, винятковою чистотою, до того ж, вона явно була чудовою матір’ю. Злазила з Абдулли тільки для того, аби погодувати кошеня. Абдулла навіть подумав, що якби не прикра звичка лякати його величезними розмірами щоразу, коли він їй чимсь не догоджав, уже невдовзі Абдулла привчився би терпіти її товариство. А кошеня в киці-мами, як йому довелося визнати, було просто чарівне. Дряпчик грався кінчиком солдатової кіски, а коли вони зробили привал на обід, намагався полювати на метеликів, похитуючись і перекочуючись. Решту дня котик провів за пазухою солдатського мундира, пильно вдивляючись у траву, дерева й облямовані папороттю водоспади, що їх вони проминали на шляху до рів- 

нини. 

Однак Абдуллу надзвичайно роздратував гармидер, який солдат здійняв із приводу своїх нових улюбленців, коли вони зупинилися на нічліг. Переночувати товариство вирішило у заїзді, на який вони вийшли, щойно спустилися в долину, бо солдат твердо постановив, що його кицьки повинні мати все найкраще. 

Господар заїзду і його дружина поділяли думку Абдулли. Це були звичайні простолюдини, до того ж із самого ранку їм зіпсувало настрій загадкове викрадення глечика молока й цілого лосося. З виразом суворого осуду вони снували туди-сюди, підшукуючи потрібної форми кошик і м’яку подушку, щоби покласти її на дно. Вони похмуро вбігали до кімнати з вершками, курячими нутрощами й рибою. Вони невдоволено давали солдатові якісь трави, які, як він сказав, запобігають виразкам у котячих вушках. Вони сердито посилали по інші трави, які повинні були вигнати в кицьки і кошеняти глистів. Але найбільш скептично господар заїзду і його дружина поставилися до солдатової вимоги нагріти води для купання тільки то‑му, що солдатові приверзлося, ніби Дряпчик підхопив блоху. 

Абдулла відчув себе зобов’язаним взятися за переговори. 

— О принце і принцесо заїжджих дворів, — сказав він. — Змиріться з ексцентричністю мого вельмишановного супутника. Говорячи про купання, він, звичайно, має на увазі ванну для себе й для мене. Ми обоє дещо запилилися в дорозі й будемо раді чистій гарячій воді — за яку, ясна річ, додатково доплатимо, скільки належиться. 

— Що? Я? Купатися? — обурився солдат, коли хазяїн заїзду і його дружина затупотіли геть, щоб поставити кип’ятитися величезні чайники. 

— Так. Ви, — відрізав Абдулла. — Інакше з цього ж вечора я рішуче пориваю відносини й з вами, і з вашими кішками. Пес мого занзібського друга Джамала володіє хтозна чи різкішим ароматом, ніж ви, о немитий воїне, а Дряпчик, попри блохи, куди чистіший. 

— Але якщо ви нас кинете, як же бути з моєю принцесою й вашою дочкою султана? — запитав солдат. 

— Доведеться що-небудь придумати, — відповів Абдулла. — Однак я волів би, щоб ви прийняли ванну — якщо хочете, візьміть із собою Дряпчика. Саме для цього я й замовив ванну. 

— Купання виснажує, — нерішуче замислився солдат. — Але мені здається, що заодно можна буде викупати й Північ. 

— Прошу дуже, можете застосовувати їх обох замість губок, якщо це вам до вподоби, о божевільний від любові піхотинцю, — відповів Абдулла й пішов насолоджуватися власною купіллю. 

У Занзібі купаються вельми часто, бо клімат там дуже жаркий. Абдулла звик відвідувати громадські лазні не рідше ніж через день, тож тепер йому цього неабияк бракувало. Навіть Джамал раз на тиждень ходив до лазні, причому подейкували, начебто він бере з собою 

у воду і свого пса. 

Абдулла вирішив, що коли гаряча вода заспокоїть солдата, той буде одурманений своїми кицьками не більше, ніж Джамал — своїм псом. Він сподівався, що Джамалу і його псові вдалося врятуватися і що якщо це так, то зараз їм не доводиться терпіти незгоди пустелі. 

Після купання солдат не виглядав якимось особливо виснаженим, хоча коричневий відтінок його шкіри помітно посвітлішав. Північ, як видно, утекла, заледве помітивши воду, однак Дряпчик насолодився кожною хвилиною, проведеною у ванні, — принаймні так стверджував солдат. 

— Він бавився мильними бульбашками! — замріяно повідомив він. 

— Сподіваюся, ти вважаєш, що достойна всіх цих клопотів, — сказав Абдулла Півночі, коли вона сіла на його ліжку, акуратно вмиваючись після вершків і курчати. Північ обернулася й нагородила його презирливим поглядом, широко розкривши очі, — ще б вона не була достойна! — а тоді повернулася до свого надзвичайно серйозного заняття — миття вушок. 

Рахунок наступного ранку їм принесли просто гігантський. Основна частина доплати припадала на гарячу воду, однак подушки, кошики й трави теж немало потягли в підсумку. Абдулла, здригнувшись, розплатився й стривожено поцікавився, чи далеко до Кінгсбері. 

«Шість днів, — відповіли йому, — якщо йти пішки». 

Шість днів! Абдулла мало не застогнав. Шість днів таких видатків — і коли він знайде Квітку-в-Ночі, то зможе собі дозволити утримувати її лише в стані глибокої убогості та злиденності. А ще ж доведеться цілих шість днів терпіти весь цей гармидер, що його солдат здійняв навколо кішок, перш ніж у них з’явиться можливість упіймати чаклуна і спробувати розпочати пошуки. Ну ні, подумав Абдулла. Його наступним бажанням, яке він висловить джинові, буде переправити їх усіх у Кінгсбері. Це означає, що доведеться протриматися ще тільки два дні. 

Заспокоєний цією думкою, Абдулла покрокував дорогою. Північ умиротворено їхала в нього на плечі, а пляшка з джином гойдалася на поясі. Сяяло сонце. Зелень полів особливо тішила око після пустелі. 

Абдуллі навіть почали подобатися хатки під трав’яними дахами. Біля них були дуже милі садочки з в’юнкими