Повітряний замок - Діана Вінн Джонс
— Що ж, спасибі, — сказав солдат, звертаючись до Абдулли, а тоді різко повернувся назад, аби копнути по голові того парубка, з якого він в’язав вузли. Той також нерухомо завмер, склавши компанію своїм друзям.
— Може, — припустив Абдулла, — варто сповістити про це сторожу?
— Навіщо? — озвався солдат. Він нагнувся і, дещо здивувавши Абдуллу, швидко й уміло обшукав кишені парубка, якого щойно копнув по голові. Результатом обшуку стала чималенька жменя мідяків, які солдат із задоволеним виглядом запакував у власну кишеню.
— Нікудишній ніж, — зауважив він, переламуючи клинок. — Раз ви вже тут, чому б вам не обшукати того, кого ви стукнули, поки я займуся оцими двома? Судячи з вигляду, ваш вартий цілу срібну монету, а то й дві.
— Ви хочете сказати, — недовірливо запитав Абдулла, — що звичаї цієї країни дозволяють грабувати грабіжників?
— Ніколи не чув про такий звичай, — спокійно відповів солдат, — але однаково саме це я й збирався зробити. А чого б іще, як ви думаєте, я так старанно бряжчав золотими монетами у тому трактирі? Завжди знайдеться два-три паскудники, переконані, що старого дурня-солдата не гріх і потрусити. І майже в усіх при собі є грошенята.
Він перейшов дорогу і став обшукувати того парубка, який гепнувся з дерева. Повагавшись, Абдулла нагнувся й узявся до неприємного завдання — став обстежувати кишені того, якого вгамселив пляшкою. Свою думку про солдата він черговий раз переглянув. Як би там не було, а чоловіка, здатного впевнено відбити напад чотирьох головорізів, краще мати за друга, а не за ворога. А в кишенях непритомного парубка дійсно знайшлися аж три срібні монети. Ніж у нього також був. Абдулла спробував зламати клинок, як це зробив солдат з попереднім ножем.
— Е ні, — застеріг солдат. — Це добрий ніж. На нього ви зможете покластися.
— Щиро кажучи, досвіду в мене немає зовсім, — сказав Абдулла. — Я людина мирна.
— Тоді в Інгарії ви далеко не зайдете, — мовив солдат. — Залиште ніж собі, можете хоч м’ясо ним різати, якщо вам так більше подобається. У мене в ранці шість ножів, ще кращих, ніж цей, усі вони відібрані в різних головорізів. Та й срібло собі візьміть, хоча, судячи з того, що вам було зовсім не цікаво, коли я похвалявся золотом, із грошима у вас усе гаразд, чи не так?
«Цей чоловік воістину дуже проникливий і спостережливий», — подумав Абдулла, запихаючи срібло в кишеню.
— Не настільки гаразд, щоби відмовлятися від доходів, — розсудливо сказав він. Потім, відчуваючи, що ввійшов у курс справи, Абдулла розшнурував черевики парубка і шнурівками якомога міцніше прив’язав до пояса пляшку з джином.
У цей час парубок поворушився і застогнав.
— Очухуються, — обернувся солдат. — Нам час іти. Коли вони прийдуть до тями, то перебрешуть усе так, ніби це ми на них напали. А оскільки це їхнє село, а ми з вами обоє чужинці, повірять їм, а не нам. Я збираюся зрізати навпростець через пагорби. Послухайте моєї ради, робіть, як я.
— О найвеликодушніший із бійців, я матиму за честь, якщо мені буде дозволено супроводжувати вас, — відповів Абдулла.
— Та будь ласка, — знизав плечима солдат. — Для мене це буде навіть розвагою — мати в дорозі супутника, якому не треба брехати.
Він підняв із землі ранець і капелюх — судячи з усього, перед сутичкою йому вистачило часу навіть на те, аби акуратно покласти їх під деревом, — і занурився у лісову хащу.
Якийсь час вони завзято крокували між деревами. Дивлячись на солдата, Абдулла сам собі здавався ганебно кволим. Солдат ступав легко й швидко, ніби насправді спускався з пагорба, а не підіймався на нього. Абдулла шкутильгав слідом. Ліва п’ята в нього, судячи з відчуттів, була стерта до крові. Нарешті солдат зупинився на галявині та почекав на нього.
— Вам муляє цей ваш розцяцькований черевик? — запитав він. — Присядьте на камінь, роззуйтеся. — Із цими словами він розстебнув ранець. — У мене тут є доволі незвичайна аптечка, — повідомив він. — Напевно, на полі бою хтось загубив. Так чи сяк, а я її ще в Чужокрайнії підібрав.
Абдулла сів і стягнув з ноги черевик. Полегкість, яку він при цьому відчув, випарувалася від одного лише погляду на п’ятку. Вона дійсно була стерта в кров. Солдат хмикнув і наклав на неї якусь білу ганчірочку, яка відразу сама ж і прилипла: її навіть прибинтовувати не довелося. Абдулла зойкнув. Але тут від ганчірочки стала поширюватися блаженна прохолода.
— Це якісь чари? — запитав Абдулла.
— Можливо, — не став заперечувати солдат. — Ці інгарійські чаклуни, як мені здається, постачали такі набори цілій армії. Ану, взувайте черевик. Тепер ви зможете йти. Нам треба опинитися подалі звідси, доки татусі цих хлопців не кинулися шукати нас верхи.
Абдулла з деяким острахом запхав ногу в туфлю. Шматинка таки напевне була чарівна. За відчуттями п’ятка стала як новенька. Тепер Абдулла міг іти майже нарівні з солдатом — і дуже до речі, тому що солдат ішов собі і йшов уперед і вгору, аж Абдуллі здалося, що вони пройшли нітрохи не менше, ніж він сам учора пройшов у пустелі. Час від часу Абдулла не витримував і стривожено обертався, щоби перевірити, чи не скачуть за ними вершники. Він повторював собі, що ці вершники будуть на конях, а не на верблюдах, і що це все ж якесь розмаїття, однак було б набагато краще, якби — задля того ж таки розмаїття — його взагалі ніхто не переслідував. Замислившись над цим, Абдулла раптом збагнув, що навіть на Базарі родичі першої дружини його батька теж безнастанно його переслідували: відтоді, як помер батько. Абдулла розізлився сам на себе, що не зрозумів цього раніше.
Тим часом вони забралися настільки високо, що ліс змінився жорстким чагарником серед скель. А коли звечоріло, вони йшли вже серед самих тільки скель, під вершиною гірської гряди, де з розламів вибивалися лише поодинокі кущики. «Теж по-своєму пустеля», — думав Абдулла, пробираючись за солдатом по вузькій ущелині між високих стрімчаків. Було зовсім не схоже, що в такому місці, як це, можна розжитися на вечерю.
Проходячи через ущелину, солдат раптом зупинився і зняв із плечей ранець.
— Пригляньте-но за ним, — попросив він. — Із цього боку в скелі видніє щось схоже на печеру. Залізу-но я туди і гляну, чи придатне це місце для нічлігу.
Коли Абдулла втомлено підняв очі, то побачив, що над головами у них дійсно темніє діра. Як там можна спати, він собі не уявляв. На вигляд там було холодно й жорстко. Хоча, мабуть, навіть це краще, ніж лягти просто на камені під голим небом, вирішив він, понуро спостерігаючи за тим, як солдат легко підтягується й зазирає в діру.
Пролунав дикий виск. Приблизно так міг би завищати металевий шків, що збився з осі.
Абдулла побачив, як солдат відсахнувся від печери, затуливши обличчя рукою, і мало не гепнувся спиною на каменяччя. Однак йому вдалося вивернутися, і він із прокльонами з’їхав униз, на стежку, тягнучи за собою цілу лавину дрібних камінців.
— Там дикий звір! — видихнув він. — Ходімо далі.
