Повітряний замок - Діана Вінн Джонс
Незабаром Абдулла поринув у чергову мрію — про те, як вони із Квіткою-в-Ночі живуть у такій-от хатинці під стріхою і з увитим трояндами ґаночком. Абдулла влаштував би такий сад, що йому заздрили б усі на багато миль навколо. Він навіть уже почав розплановувати цей сад.
На жаль, ближче до полудня у його мрії втрутилися щораз частіші й більші краплі дощу. Півночі це зовсім не сподобалося. Вона почала голосно нарікати, нявкаючи просто у вухо Абдуллі.
— Сховайте її під куртку, — порадив солдат.
— Це не до мене, о любителю тварин, — відповів Абдулла. — Вона любить мене не більше, ніж я — її. І вона, безсумнівно, скористається нагодою залишити в мене на грудях борозни.
Солдат вручив Абдуллі капелюх із Дряпчиком, старанно накритий бруднуватою хустинкою, і заховав Північ під свою куртку. Так вони пройшли ще з півмилі. Дощ уперіщив на повну силу.
Джин висунув з горлечка пляшки довгий розсмиканий язичок синього диму:
— Чи не міг би ти зробити що-небудь з усією цією водою, яка ллється на мене?
Дряпчик на всю міць свого писклявого голосочка заявляв приблизно те ж самісіньке. Абдулла відгорнув з очей мокрі пасма волосся і відчув, що дійшов до краю.
— Треба знайти, де би сховатися, — сказав солдат.
На щастя, за другим поворотом виявився трактир. Подорожани, хлюпаючи водою у взутті, пройшли до шинквасу, причому Абдулла з радістю переконався, що трав’яні дахи і справді чудово захищають від дощу.
І тут солдат знову взявся за своє (Абдулла вже почав
до цього звикати): зажадав окрему кімнату з каміном, щоби кицькам було зручно, і обід на всіх чотирьох. Абдулла теж узявся за своє (до чого теж уже почав звикати): став думати, скільки з них візьмуть цього разу, хоча був змушений визнати, що камін їм усім зараз дуже до речі. Він стояв перед вогнем, стікаючи водою, з кухлем пива (саме у цьому трактирі пиво на смак було таке, немов його націдили з не вельми здорового верблюда) і чекав на обід. Північ вилизала досуха спочатку кошеня, а потім себе. Солдат простягнув чоботи до вогню, так що від них пішла пара, а пляшка з джином стояла біля ґрат і з неї теж ледь-ледь струменіла пара. Навіть джин не скаржився.
Знадвору долинуло іржання й цокіт копит. У цьому не було нічого дивного: більшість жителів Інгарії подорожували верхи, якщо мали таку можливість. Не було нічого дивного й у тому, що вершники, як видно, вирішили зупинитися в трактирі, адже вони, напевно, теж промокли. Абдулла саме думав, що вчора таки треба було наполягти і замість молока й лосося попросити в джина коней, як почув, що вершники за вікном їхнього номера вимагають, щоби до них вийшов хазяїн.
— Двоє… Чужокрайнійський солдат і чорнявий хлопець у чудернацькому одязі… розшукуються за розбій
і грабіж… Не бачили таких?
Не встигли вершники докричати, як солдат опинився біля вікна, притулившись спиною до стіни, так що ззовні його видно не було, зате сам він міг скоса подивитися, що там діється, причому в одній руці в нього якимсь чудом виявився ранець, а в іншій — капелюх.
— Їх там четверо, — повідомив він. — Судячи з мундирів, поліція.
Абдулла не міг зміркувати нічого кращого, ніж стояти, ошелешено роззявивши рота і думаючи: «От що буває, коли здіймаєш галас навколо котячих кошиків і ванн і даєш господарям привід гарненько тебе запам’ятати». «А ще вимагаєш окремої кімнати», — додав він подумки, почувши, як згаданий господар догідливо покректує десь віддалік — мовляв, так-так, авжеж, вони обоє тут, у малій світлиці.
Солдат простягнув капелюх Абдуллі:
— Кладіть сюди Дряпчика. А тоді беріть Північ і будьте готові вистрибнути у вікно, як тільки вони зайдуть у трактир.
Саме в цю мить Дряпчик вирішив гарненько розвідати, що там діється під дубовою лавою. Абдулла пірнув за ним. Виповзаючи з-під лави з кошеням, яке звивалося в нього в руці, він почув, як у залі тупотять важкі чоботи. Солдат саме відчиняв вікно. Абдулла кинув Дряпчика в простягнений капелюх й оглянувся в пошуках Півночі. Він побачив пляшку з джином, що грілася біля каміна. Тим часом Північ вибралася на високу полицю на іншому кінці кімнати. Становище було безнадійне. Гупання чобіт уже наближалося до дверей світлиці. Солдат гупав кулаком по рамі — вікно, видно, заклинило.
Абдулла схопив пляшку із джином.
— За мною, Півноче! — покликав він і побіг до вікна, де й зіткнувся із солдатом, який саме зробив крок назад.
— Відійдіть, — наказав солдат. — Вікно заїло. Мушу копнути.
Абдулла відступив — і тут двері розчинилися й у світ-
лицю ввірвалися троє кремезних чоловіків у мундирах. Тієї ж миті чобіт солдата з хрускотом врізався у віконну раму. Стулка розчахнулася, і солдат поліз через підвіконня. Троє закричали. Двоє з них кинулися до вікна, а один метнувся до Абдулли. Абдулла жбурнув їм під ноги дубову лаву, а потім стрибнув до вікна й перемахнув через підвіконня прямо під дощ, не встигши ні про що подумати.
І тільки тоді він згадав про Північ. І обернувся.
Північ знову стала величезною — ще більшою, ніж будь-коли. Вона велетенською чорною тінню маячила за вікном, вищиряючи на трьох поліцаїв гігантські білі ікла. Поліцаї, задкуючи до дверей, попадали один на одного. Абдулла радо поспішив за солдатом. Той уже завертав за ріг трактиру. Четвертий поліцай, який залишився надворі при конях, рвонувся було за ними, але відразу ж збагнув, яка це дурниця, і кинувся назад до коней, а ті, побачивши, що він на них біжить, кинулися навсібіч. Пробираючись слідом за солдатом по розмоклому городу, Абдулла чув крики всіх чотирьох поліцаїв, які намагалися впіймати своїх коней.
Солдат мав хист до втеч. Спочатку він знайшов дорогу з городу в сад, а звідти — хвіртку в широке поле, і все це — не втрачаючи ні секунди. Удалині за полем обіцяв безпечний сховок ліс — весь у густій дощовій імлі.
— Північ з вами? — запитав солдат, коли вони захлюпали по мокрій траві.
— Ні, — відповів Абдулла. Йому бракувало дихання пояснити все докладніше.
— Що?! — вигукнув солдат, зупинився й різко обернувся.
Цієї миті четвірка коней з поліцаями у сідлах перестрибнула через живопліт саду й поскакала по полю. Солдат роздратовано вилаявся. Вони з Абдуллою поспішили до лісу. Коли вони добралися до порослого чагарниками узлісся, вершники подолали вже більш ніж половину відстані. Абдулла із солдатом продерлися крізь чагарі й увірвалися в рідколісся, де, на превелике здивування Абдулли, землю всуціль вкривали тисячі тисяч яскраво-блакитних квітів, які килимом тяглися в так само блакитну далечінь.
— Що… це… за… квіти? — просапав він.
— Дзвіночки, — відповів солдат. — Якщо ви загуби-ли Північ, я вас уб’ю.
— Не загубив. Вона нас знайде. Вона виросла. Я ж казав. Чари, — видихнув Абдулла.
Солдат ще ні разу не бачив фокусів Півночі. Він не повірив Абдуллі.
— Біжіть швидше, — звелів він. — Нам доведеться зробити коло й забрати її.
Вони рвонули вперед, притоптуючи та мнучи дзвіночки — і водночас потопаючи в їхньому дивному дикому ароматі. Якби не сіра мряка й вигуки поліцаїв, Абдуллі могло би здатися, ніби він біжить по небесній тверді.
