Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

Поки солдат говорив, Північ вибралася Абдуллі на коліна й узялася з муркотінням тертися об його щоку, чим неабияк його вразила. Абдулла був змушений визнати, що це йому полестило. Досі він просто дозволяв їй себе використовувати — як і джинові, і солдатові, не кажучи вже про Долю. 

— Якщо я побажаю килим, — сказав він, — то готовий побитися об заклад, що нещастя, які разом із ним пошле нам джин, переважать користь, яку ми від нього одержимо. 

— Б’єтеся об заклад? — пожвавився солдат. — Обожнюю закладатися. Ставлю золотий, що від килима буде більше користі, ніж неприємностей. 

— По руках, — відповів Абдулла. — І знову ви наполягли на своєму. Ніяк не втямлю, мій друже, чому ви не піднялися в чині до командувача цією вашою армією. 

— Я також цього не розумію, — погодився солдат. — Із мене вийшов би чудовий генерал. 

Наступного ранку вони прокинулися в густому тумані. Навколо мрячило і все здавалося білим і вогким, і навіть за найближчими кущами нічого не можна було розгледіти. Північ, тремтячи, згорнулася клубочком біля Абдулли. У пляшки з джином, коли Абдулла поставив її перед ними, був виразно похмурий вигляд. 

— Виходь, — сказав Абдулла. — Мені треба загадати бажання. 

— Я можу виконати його прямо звідси, — гулко відрізав джин. — Ця вогкість мені не до смаку. 

— Добре, — відповів Абдулла. — Я хочу одержати назад мій килим-самоліт. 

— Готово, — сказав джин. — І нехай це відучить тебе йти на дурні заклади! 

Якийсь час Абдулла вичікувально озирався, але нічого не відбувалося. Потім Північ різко підхопилася. Із солдатського ранця виткнулася мордочка Дряпчика, який нашорошив вуха в напрямку півдня. Коли Абдулла глянув у той бік, йому здалося, ніби він чує легесенький шелест, немов від вітру або чогось, що рухається крізь туман. Невдовзі туман сколихнувся і завирував. Килим продовгуватою сірою плямою виникнув над їхніми головами й сковзнув на землю поблизу Абдулли. 

На килимі прилетів пасажир. Згорнувшись калачиком, на килимі мирно спав розбійницького вигляду чолов’яга з великими вусами. Його гачкуватий ніс втискався в килим, однак Абдулла розгледів золоте кільце, напівсховане під вусами й брудною куфією. В одній руці чолов’яга затиснув інкрустований сріблом пістоль. Не залишалося жодних сумнівів, що це знову Кабул Акба. 

— Здається, я виграв заклад, — прошепотів Абдулла. 

Цей тихий шепіт — чи, може, холоднеча від туману — змусив розбійника заворушитися й роздратовано забурмотіти. Солдат приклав палець до губів і покрутив головою. Абдулла кивнув. Якби він був сам, то ламав би собі голову, що ж тепер робити, однак у товаристві солдата він почував себе мало не рівним Кабулу Акбі. Абдулла тихесенько підхропнув розбійнику і шепнув килиму: 

— Виберися-но з-під цього чоловіка й зависни переді мною. 

Краєм килима пробігли брижі. Абдулла бачив, що той намагається виконати його наказ. Килим сильно сіпнувся, але було очевидно, що Кабул Акба занадто важкий, щоби з-під нього можна було вислизнути. Тоді килим спробував по-іншому. Він піднявся на дюйм у повітря, і перш ніж Абдулла збагнув, що він збирається робити, килим вискочив з-під сплячого розбійника. 

— Ні! — шикнув Абдулла, але було вже пізно. Кабул Акба гримнувся об землю й прокинувся. Він сів, розмахуючи пістолем, і заревів якоюсь незрозумілою мовою. 

Солдат жваво і невимушено взяв завислий у повітрі килим й обмотав його навколо голови Кабула Акби. 

— Заберіть у нього пістоль, — наказав він, обома смаглявими руками втримуючи розбійника, що відбивався. 

Абдулла впав на одне коліно і вчепився в могутню руку, що стискала пістоль. Це була надзвичайно могутня рука. Вирвати з неї пістоль Абдулла ніяк не міг. Він міг лише вчепитися в неї й метлятися туди-сюди, бо могутня рука розбійника намагалася його стріпнути з себе. Солдат біля Абдулли теж метлявся туди-сюди. Кабул Акба був просто неймовірно сильний. Теліпаючись у різні боки, Абдулла спробував схопити один розбійників палець і відігнути його від пістоля. Але у відповідь на це Кабул Акба заревів і підхопився на рівні ноги, а Абдулла відлетів убік, причому килим якимось чином виявився обмотаним не навколо Кабула Акби, а навколо нього самого. Ну, а солдат тримався. Він тримався попри те, що Кабул Акба підіймався і підіймався, з таким риком і ревом, немов завалювалося небесне склепіння, а солдатові тепер доводилося втримувати його вже не за плечі, а за пояс, а потім і за коліна. Кабул Акба заревів громовим голосом, піднявся ще вище, став ще більшим, його ноги погрубшали настільки, що обхопити їх стало неможливо, і солдат сповз донизу, відчайдушно вчепившись у гомілку під широчезним коліном. Нога хвицнула, щоби скинути солдата, але це їй не вдалося. Тоді Кабул Акба розгорнув величезні шкірясті крила й спробував злетіти. Однак солдат і далі вперто тримався, хоча й сповз ще нижче. 

Абдулла спостерігав за боротьбою, намагаючись виплутатися з килима. Краєм ока він помітив, що Північ височіє над Дряпчиком, захищаючи його, — вона стала ще більшою, ніж навіть тоді, коли лякала поліцаїв. Але й цього було замало. Кабул Акба перетворився на величезного дива — найвеличезнішого з величезних. Верхня його половина губилася в тумані, що вирував під ударами величезних крил, одначе злетіти див не міг, тому що солдат міцно тягнув його додолу за потворну пазуристу ногу. 

— Говори, о найвеличезніший з величезних! — гукнув Абдулла в туман. — Сімома Великими Печатями заклинаю тебе: годі боротися, говори! 

Див перестав ревіти й люто махати крилами. 

— Ти мене заклинаєш, смертний? — прогримів зго-ри гнівний голос дива. 

— Так, заклинаю! — відповів Абдулла. — Відповідай, що ти робив із моїм килимом у подобі наймерзеннішого з кочівників! Ти образив мене щонайменше двічі! 

— Добре, — сказав див. Він став важко згинати коліна. 

— Можете його відпустити, — сказав Абдулла солдатові, котрий, не знаючи законів, яким підкоряються джини й диви, надалі тримався за могутню ступню. — Тепер він зобов’язаний залишитися тут й відповісти на мої запитання. 

Солдат обережно відпустив дива й витер піт з лиця. Див склав крила й став на коліна — але навіть так він був не меншим за будинок, а його обличчя, що проступало крізь туман, виявилося вкрай жахливим. Абдулла встиг помітити, як Північ, котра знову повернулася до звичайного котячого розміру, метнулася в кущі, несучи за шкурку Дряпчика. Однак відірватися від обличчя дива було неможливо. Абдулла зрозумів, що він уже бачив раніше, хоч і дуже недовго, цей порожній погляд коричневих очей і золоте кільце в гачкуватому носі — а саме тоді, коли в нього на очах у саду викрали Квітку-в-Ночі. 

— Щоби бути іще точнішим, — промовив Абдулла, — скажу, що ти образив мене тричі. 

— Ні, либонь, все-таки набагато більше разів, — прогримів у відповідь див. — Стільки разів, що я вже й з ліку збився. 

Почувши це, Абдулла несподівано для себе сердито схрестив руки на грудях: 

— Поясни. 

— Охоче, — погодився див. — Щиро кажучи, я сподівався, що хоч хто-небудь мене таки про це запитає, хоча й очікував розпитувань радше від герцога Фарктанського чи трьох таякських принців-суперників, а не від тебе. Однак ніхто із них не виявив достатньої запопадливості, що мене трохи дивує, бо якраз ти не був великою ставкою в моїй грі. Знай же, що я — один із найбільших у сонмі Добрих Дивів, й ім’я моє — Хазруель. 

— Не знав я, що бувають