П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
– Любий мій хлопчику, мій капітане! – сказала місіс Уелдон, простягаючи йому руку.
– Ох, місіс Уелдон, – посміхаючись, відповів Дік, – ви не слухаєтеся свого капітана. Ви виходите на палубу, ви покидаєте вашу каюту попри усі його шанобливі прохання.
– Так, я не послухалася тебе, – погодилася місіс Уелдон, – але чомусь мені здалося, що буря заспокоїлася або заспокоюється.
– Дійсно, погода поліпшується, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Ви не помилилися. Відучора стовпчик барометра не падав. Вітер стихає і мені здається, що найважче вже позаду.
– Дай Боже, любий мій, дай Боже! Ох, ти так змучився, бідолашний! Ти поводився…
– Я тільки виконував свій обов'язок, місіс Уелдон.
– Але тепер ти зможеш відпочити!
– Відпочити? – заперечив юнак. – Я анітрохи не потребую відпочинку, місіс Уелдон. Я почуваюся чудово і повинен протриматися до кінця. Ви призначили мене капітаном «Пілігрима» і я залишатимуся капітаном доти, доки усі пасажири мого корабля не опиняться у безпеці!
– Діку, – промовила місіс Уелдон, – ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!
– Ну що ви… місіс Уелдон! – пробурмотів Дік.
– Любий мій хлопчику, я повторюю, ти поводився як справжній чоловік, як гідний капітан корабля, і в недалекому майбутньому, тільки-но закінчиться твоє навчання, ти станеш капітаном судна, що належить торговому дому «Джемс Уелдон». Мій чоловік скаже те саме.
– Я… я… – почав Дік і очі його наповнилися сльозами.
– Діку, – продовжувала місіс Уелдон, – ти вже був нашим названим сином, але тепер ти воістину мій рідний син. Ти врятував свою матір і свого маленького брата Джека! Любий мій, дай я тебе поцілую і за чоловіка, і за себе!
Обіймаючи Діка, місіс Уелдон намагалася стримати своє хвилювання, але сльози наповнили очі. Щодо Діка, ніяке перо не зможе описати його почуттів. Він був би радий віддати за своїх благодійників життя, ба-більше ніж життя, і заради них заздалегідь погоджувався на всі випробування, які могло підготувати йому майбутнє.
Після цієї розмови Дік відчув себе сильнішим. Аби лише вщух вітер, хоча б настільки, щоб можна було налаштувати вітрила, і йому вдасться привести судно в безпечний порт, врятувавши тим самим пасажирів.
Двадцять дев'ятого березня вітер стих ще трохи і Дік вирішив налаштувати фок та марсель, щоб збільшити швидкість ходу свого судна та змусити його слухатися керма.
– Томе! Друзі мої! – закричав він, піднявшись на палубу на світанку цього дня. – Ходіть сюди. Мені потрібна ваша допомога.
– Ми готові, капітане Сенд, – відповів старий Том.
– Звичайно, готові! – додав Геркулес. – Під час бурі нам нічого було робити і я почав вже іржавіти.
– А ти б набрав повітря у свої великі щоки, – промовив маленький Джек. – Адже ти, напевно, можеш дмухати так само сильно, як вітер.
– Ось чудова думка, Джеку! – розсміявся Дік Сенд. – Коли настане штиль, ми попросимо Геркулеса надути наші вітрила.
– Тільки накажіть, капітане Сенд, – відповів велетень, надуваючи щоки, як гігант Борей.
– Розпочнемо з того, друзі мої, – промовив Дік, – що прив'яжемо до реї запасне вітрило, адже наш марсель зник разом із бурею. Робота нелегка, однак її необхідно зробити.
– Зробимо! – відповів Актіон.
– А можна я вам допомагатиму? – запитав маленький Джек, завжди готовий працювати разом з матросами.
– Звичайно, Джеку, – відповів Дік Сенд. – Ти станеш за штурвал з нашим другом Батом та допомагатимеш йому кермувати.
Чи варто зазначати, що маленький Джек з гордістю обійняв свою нову посаду помічника рульового!
– А тепер, – продовжував Дік Сенд, – за справу! Тільки пам'ятайте, друзі, не ризикувати без необхідності!
Негри під керівництвом молодого капітана енергійно взялися до роботи. Прив'язати марсель до реї було нелегкою справою для Тома та його товаришів. Потрібно було підняти згорнуте вітрило на щоглу і там прив'язати його до леєра.
Проте Дік Сенд так майстерно віддавав накази, а матроси корилися йому з такою завзятістю та готовністю, що за годину вітрило було прив'язано, рею піднято, а на марселі взято два рифи.
Щодо фока та клівера, які вдалося прибрати до початку бурі, то їх команда «Пілігрима», незважаючи на сильний вітер, налаштувала без особливих зусиль.
Отже, станом на десяту ранку «Пілігрим» вже ніс фок, марсель і клівер.
Дік Сенд вирішив, що ставити інші вітрила було б необачно. Ті, що було піднято, забезпечували добовий шлях в двісті з гаком миль, а цієї швидкості було достатньо для того, щоб менше ніж за десять днів досягти Американського континенту.
Коли Дік повернувся до штурвалу, подякував матросові Джеку, помічнику рульового, і знову взявся за руків'я, він був дуже задоволений. «Пілігрим» тепер не залежав від капризів вітру та хвиль. Він біг з достатньою швидкістю та в потрібному напрямку. Радість Діка зрозуміє кожен, хто хоч трохи знається на морській справі.
Наступного дня хмари мчали небом так само швидко, але між ними вже виникали широкі прогалини, і промені сонця пробивалися крізь них до золотистої поверхні океану, освітлюючи час від часу «Пілігрим». Яке щастя – це життєдайне світло! Іноді хмари ховали його, однак вітер відганяв їх на схід і сонце знову показувало увесь свій блиск. Погода дійсно покращувалася.
На судні відкрили усі люки, аби провітрити приміщення. Свіже солоне повітря увірвалося в трюм, в каюти, в кубрик. Мокрі вітрила розклали просушити на рострах[51]. На палубі розпочалося генеральне прибирання. Дік Сенд не міг дозволити, щоб його корабель зайшов в порт брудним та неприбраним. Вистачило декілька годин щодня, аби, не перевтомлюючи екіпаж, надати судну належний вигляд.
Дік вже не міг наказати кинути лаг, але він був досить досвідченим, щоб точно оцінити швидкість ходу судна лише за слідом, що залишає корабель на поверхні океану. Тому він не сумнівався, що корабель побачить землю не пізніше ніж за тиждень, і зумів переконати в цьому місіс Уелдон, вказавши їй на карті те місце, де, за його припущеннями, знаходився «Пілігрим».
– Добре, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Тепер скажи-но мені, до якого пункту узбережжя ми підійдемо?
– Ось сюди, місіс Уелдон, – відповів Дік, вказуючи на довгу смугу берега, що тягнеться від Перу до Чилі. – Точніше
