П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Було близько першої години. Обід складався з сухарів, консервів та свіжої води з додаванням кількох крапель рому. Бат серед продуктів знайшов ціле барильце цього напою.

Хоча й Негоро обідав поряд з усіма, він не втручався в загальну бесіду, коли обговорювався план майбутніх дій. Проте, не подаючи виду, він уважно прислухався до розмови і, без сумніву, робив з того якісь свої висновки.

Тим часом Дінго, що отримав свою частку їжі, охороняв вхід в печеру. З таким вартовим можна було відпочивати спокійно. Жодна жива істота не могла з'явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не здійняв ґвалт.

Місіс Уелдон, посадовивши собі на коліна сплячого Джека, заговорила першою.

– Діку, друже мій, – промовила вона, – ми всі вдячні тобі за відданість, яку ти виявляв досі, однак звільнити тебе від твоїх обов'язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Усі ми довіряємо тобі. Говори, що треба робити?

Місіс Уелдон, стара Нен, Том та інші негри не спускали очей з Діка Сенда. Навіть Негоро чомусь пильно дивився на нього. Вочевидь, йому було надзвичайно цікаво, що ж відповість Дік.

Дік Сенд декілька хвилин роздумував. Потому промовив:

– Найперше, місіс Уелдон, дуже важливо з'ясувати, де ми знаходимося. Я думаю, наш корабель міг вийти виключно до берегів Перу. Вітер та течії, напевно, віднесли його приблизно до цих широт. Чи не знаходимося ми в одній з південних, найменш населених провінцій Перу, які межують з пампою? Я б сказав навіть, що так і є: адже берег здається зовсім безлюдним і на ньому навряд чи бувають люди. Якщо моє припущення вірне, нам, на нещастя, доведеться йти пішки досить довго, щоб дістатися найближчого поселення.

– Що ж ти хочеш робити? – запитала місіс Уелдон.

– Я вважаю, що ми мусимо залишатися в печері доти, доки не з'ясуємо точно, де ми знаходимося. Завтра, після ночі відпочинку, двоє з нас відправляться на розвідку. Вони намагатимуться, не занадто віддаляючись від печери, розшукати якихось місцевих жителів; з'ясувавши у них про все, що нас цікавить, вони повернуться назад. Не може бути так, щоб на відстані десяти – дванадцяти миль не знайшлося жодної людини.

– Чи потрібно нам розділитися? – запитала місіс Уелдон.

– Я думаю, це необхідно, – відповів юнак. – Якщо ж нічого довідатися не вдасться, якщо, попри очікування, виявиться, що ця місцевість цілковито безлюдна, що ж… тоді ми придумаємо щось інше!

– А хто піде на розвідку? – запитала місіс Уелдон після хвилини роздумів.

– Це треба обміркувати, – відповів Дік Сенд. – В будь-якому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт та Нен не повинні покидати печеру. Бат, Геркулес, Актіон та Остін залишаться з вами, а ми з Томом відправимося на розвідку. Негоро, звичайно, вважатиме за краще залишитися тут? – додав юнак, дивлячись на кока

– Ймовірно, – ухиляючись відповів Негоро. Він не любив зв'язувати себе будь-якими зобов'язаннями.

– Ми візьмемо з собою Дінго, – продовжував Дік. – Він може нам знадобитися.

Почувши своє ім'я, Дінго вигулькнув біля входу в печеру та загавкав, немов виражаючи цим свою згоду.

Поки Дік говорив усе це, місіс Уелдон задумливо мовчала. Розлука, навіть найкоротша, дуже бентежила її. Звістка про крах «Пілігрима», можливо, вже облетіла сусідні туземні племена, які могли бувати на узбережжі північніше або південніше, і у випадку, якщо б сюди нагрянули берегові пірати, краще було б триматися усім разом, щоб, за необхідності, відбити їхній напад.

Це зауваження місіс Уелдон слід було серйозно обговорити.

Проте у Діка Сенда знайшлися вагомі аргументи проти нього. Індіанців не слід порівнювати з африканськими або полінезійськими дикунами, говорив юнак, і немає ніяких підстав побоюватися, що вони здатні на розбійницький напад. А пуститися в мандри цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи собі, в якій частині Південної Америки вона розташована і на якій відстані знаходиться найближче поселення, означало б марно витрачати сили. Беззаперечно, ця ідея має свої мінуси, однак все ж таки це краще, аніж всім разом пускатися наосліп крізь гущавину дикого лісу, який, напевно, простягається аж до самих гір.

– Та й взагалі, – наполягав Дік, – я не думаю, що ми розлучимося надовго. Я навіть упевнений, що цього не станеться. Якщо ми з Томом не знайдемо якогось селища або місцевого жителя найбільше ніж за два дні, ми повернемося до печери. Але це неможливо! Я переконаний, що ми не минемо й двадцяти миль, як вже визначимо, де знаходимося. Я міг помилитися в численні, адже я ніколи не робив астрономічних спостережень, і не виключено, що ми знаходимося північніше або південніше, ніж вважаємо.

– Так… Звичайно, ти маєш рацію, хлопчику мій, – з сумом відповіла місіс Уелдон.

– А що ви думаєте з цього приводу, містере Бенедикт? – запитав Дік Сенд.

– Я? – перепитав ентомолог.

– Так. Якої ви думки?

– Я не маю жодної думки, – відповів кузен Бенедикт. – Я згоден з усім запропонованим і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-інший, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, щоб вивчити узбережжя з точки зору ентомології.

– Ну, роби як знаєш, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.

– Чудово! – сказав кузен Бенедикт найспокійнішим тоном. – А я піду знайомитися з місцевими комахами.

– Тільки, будь ласка, не заходьте далеко, містере Бенедикт, – промовив Дік Сенд. – Ми всі дуже просимо вас про це.

– Не турбуйся, мій любий.

– І головне, не приносьте сюди занадто багато москітів! – додав Том.

За декілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог вийшов з печери.

Негоро пішов майже одночасно з ним. Здавалося, ця людина вважала абсолютно природним завжди піклуватися лише про себе. Однак, в той час, як кузен Бенедикт дряпався на скелю, щоб обстежити узлісся, Негоро неспішно попрямував до гирла річки і знову зник за її крутим берегом.

Джек спав. Місіс Уелдон поклала його на коліна Нен і вийшла на піщаний берег. Дік Сенд і негри послідували за нею. Треба було подивитися,