П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

– Ні, не так, мій юний друже! Трохи південніше. Ви зазнали краху біля берегів Болівії.[53]

– Ага! – вигукнув Дік Сенд.

– Ви знаходитеся в південній частині Болівії, майже на кордоні з Чилі.

– А як називається цей мис? – запитав Дік Сенд, вказуючи на північ.

– Не знаю, – відповів незнайомець. – Я добре обізнаний у внутрішніх областях країни, які мені часто доводилося відвідувати, проте на цей берег я потрапив вперше.

Дік Сенд обдумав те, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований, оскільки, не знаючи сили течії, легко міг помилитися в своїх розрахунках, та й помилка виявилася не такою вже й великою. Дік, ґрунтуючись на тому, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав краху десь між двадцять сьомою та тридцятою паралеллю південної широти, а вони виявилися на двадцять п'ятій паралелі. Судно подолало довгий шлях і в такому незначному відхиленні не було нічого дивного.

Окрім того, що Дік не мав жодних підстав сумніватися в правдивості слів незнайомця, а, оскільки, цей берег належав Нижній Болівії, було зрозумілим, чому він такий безлюдний.

– Добродію, – промовив він до незнайомця, – судячи з вашої відповіді, я припускаю, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?

– О, Ліма далеко. Ліма там, на півночі!

Місіс Уелдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, дуже уважно придивлялася до незнайомця. Проте, ані в його поведінці, ані в його словах вона не помітила нічого підозрілого.

– Добродію, – промовила вона, – даруйте, якщо моє питання видасться вам нескромним. Адже ви не є уродженцем Болівії?

– Я американець, так само як і ви, місіс…

Незнайомець змовк, чекаючи, що американка назве йому своє ім'я.

– Місіс Уелдон, – відповіла вона.

– Моє прізвище Гарріс, – продовжував незнайомець. – Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я покинув свою батьківщину і живу в пампасах Болівії, а тому мені дуже приємно зустріти співвітчизників!

– Ви постійно проживаєте в цій частині Болівії, містере Гарріс? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, на чилійському кордоні, однак зараз прямую на північний схід, в Атакаму.

– Отже, ми знаходимося недалеко від цієї пустелі? – запитав Дік Сенд.

– Цілком вірно, мій юний друже. Вона починається за гірським пасмом, що видніється на горизонті.

– Пустеля Атакама? – повторив Дік Сенд.

– Так, так, – підтвердив Гарріс. – Ця пустеля дуже своєрідна і зовсім не схожа на іншу Південну Америку. Це найцікавіша і занадто мало досліджена країна.

– І ви прямуєте туди один? – запитала місіс Уелдон.

– О, це не вперше! – відповів Гарріс. – За двісті миль звідси розташована велика ферма – асьєнда Сан-Фелісе. Вона належить одному з моїх братів і я часто гостюю в нього, перебуваючи там у своїх торгових справах. Якщо ви бажаєте відправитися зі мною, на вас чекатиме там найщиріший прийом, а звідти вже легко дістатися до міста Атаками. Мій брат з великою радістю надасть вам необхідні засоби для пересування.

Ця пропозиція, здавалося від чистого серця, промовляла на користь американця, який негайно продовжив, звертаючись до місіс Уелдон:

– Ці негри – ваші раби?

І він вказав на Тома та його товаришів.

– В Сполучених Штатах більше не існує рабів, – жваво заперечила місіс Уелдон. – Північні штати давно знищили рабство і мешканцям півдня довелося наслідувати їхній приклад.

– Ах, дійсно, саме так, – сказав Гарріс. – Я й забув, що війна 1862 року вирішила це важливе питання. Прошу пробачення у цих славних людей, – додав Гарріс з відтінком іронії, так само, як говорили з неграми американці з південних штатів. – Побачивши, що ці джентльмени служать вам, я подумав…

– Вони не служили і не служать мені, добродію, – перервала його місіс Уелдон.

– Ми вважали б за честь служити вам, місіс Уелдон, – сказав старий Том. – Однак, нехай буде відомо містерові Гаррісу, що ми нікому не належимо! Так, я був рабом, це правда. Коли мені виповнилося шість років, мене продали в Африці в рабство. Однак, мій син Бат народився, коли я вже був вільною людиною, і всі мої супутники – діти вільних людей.

– Я можу вас з цим тільки привітати, – відповів Гарріс тоном, в якому місіс Уелдон почулося кепкування. – Втім, на землях Болівії немає рабів. Отже, вам нічого боятися, і ви можете бути тут так само вільними, як і в штатах Нової Англії[54].

Цієї миті з печери, протираючи очі, вийшов маленький Джек в супроводі Нен.

Побачивши матір, він прожогом кинувся до неї. Місіс Уелдон зустріла його ніжним поцілунком.

– Який славний хлопчина! – промовив американець, наближаючись до Джека.

– Це мій син, – відповіла місіс Уелдон.

– О місіс Уелдон! Ви, напевно, під час цих тяжких випробувань страждали вдвічі більше: за себе та за сина!

– Дяка Богові, Джек здоровий та неушкоджений, як і всі ми.

– Ви дозволите мені поцілувати це чарівне дитятко? – запитав Гарріс.

– Охоче, добродію, – відповіла місіс Уелдон.

Але, вочевидь, містер Гарріс не сподобався маленькому Джекові: він лише щільніше притиснувся до матері.

– От як! – вигукнув Гарріс. – Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Я здаюся тобі страшним?

– Вибачите йому, добродію, – квапливо промовила місіс Уелдон. – Джек дуже сором'язлива дитина.

– Ну добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче, – відповів Гарріс. – Коли ми дістанемося асьєнди, там для тебе знайдеться чудовий поні, який допоможе нам здружитися.

Сама згадка про «чудового поні» пом'якшила маленького Джека не більше, аніж пропозиція поцілувати містера Гарріса.

Місіс Уелдон невдоволено поспішила змінити тему розмови: вона боялася, що непривітність Джека зачепить за живе людину, яка так люб'язно запропонувала їй свої послуги.

Дік Сенд міркував над пропозицією піти до асьєнди Сан-Фелісе. Це, згідно Гарріса, означатиме перехід в двісті миль чи то лісами, чи то голою рівниною – без сумніву, дуже стомлива подорож, позак жодних засобів пересування не було.

Дік поділився своїми сумнівами з Гаррісом та очікував на відповідь американця.

– Дійсно, це досить довгий перехід, – промовив Гарріс. – Однак в лісі, за сто кроків від берега,