П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Вирішивши таким чином питання, кузена Бенедикта залишили в спокої.
Маленький загін, як бачимо з вищезазначеного, був добре озброєним та готовим до всіляких несподіванок. Проте Гарріс стверджував, що в цьому лісі можна не боятися неприємних зустрічей, хіба що з кочівниками-індіанцями і то навряд чи.
В усякому разі, прийнятих запобіжних заходів було досить, щоб змусити усіх зустрічних відноситися до загону з повагою.
Стежки, петляючи в густому лісі, власне, не заслуговували на цю назву. Вони були схожими швидше на звірині тропи, аніж на людські дороги, і просуватися ними було нелегко. Гарріс не помилився, стверджуючи, що за дванадцять годин ходьби загін проходитеме за день від п'яти до шести миль.
Погода, щоправда, була неймовірною. Сонце досягло зеніту і його проміння падало на землю майже вертикально. На відкритій рівнині спека була б нестерпною, про що Гарріс і повідомив своїх супутників, проте під щільним зеленим покровом зносити її було неважко.
Більшість порід дерев в цьому лісі були незнайомі ані місіс Уелдон, ані її супутникам, як білим, так і чорним. Проте досвідчена людина помітила б, що попри свої цінні властивості, вони невеликі за висотою. Тут росла баугінія, або «залізне дерево», далі – моломп, схожий на індійське сандалове дерево, з легкої та міцної деревини яких виготовляють весла; з його стовбура рясно сочилася камідь. Подекуди виднілися сумахи, в яких міститься велика кількість фарбувальних речовин. Були тут і бакаути з товстелезними стовбурами футів зо дванадцяти в діаметрі, менш цінні за звичайних гваякових.
Дік Сенд дорогою запитував у Гарріса назви дерев.
– Отже, вам ніколи не доводилося бувати на узбережжі Південної Америки? – запитав той, перш ніж відповісти.
– Ніколи, – промовив Дік Сенд. – За моїх плавань я жодного разу не бував в цих місцях і, здається, навіть не стикався з людьми, які б добре зналися на цьому.
– Можливо, ви відвідували хоча б Колумбію, Чилі або Патагонію? – запитав Гарріс.
– Ні, ніколи…
– Можливо, місіс Уелдон відвідувала цю частину материка? – продовжував Гарріс. – Адже американки такі невтомні мандрівниці.
– Ні, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Мій чоловік бував у справах тільки в Новій Зеландії і я супроводжувала його тільки туди. Ніхто з нас не знає цієї частини Болівії.
– Ну що ж, місіс Уелдон, на вас та ваших супутникім очікує дивовижна країна, яка дуже відрізняється від Перу, Бразилії та Аргентини. Її флора та фауна вразять будь-якого дослідника природи. Я б навіть сказав, що ви зазнали краху в дуже вдалому місці. І якби тільки можна було тішитися з такого випадку…
– Я хочу вірити, що нас привів сюди не випадок, містере Гарріс, а Бог…
– Бог? Так, так, звичайно, Бог, – відповів Гарріс тоном людини, яка не допускає втручання провидіння в справи земні.
І, оскільки ніхто з мандрівників не знав ані цієї країни, ані її рослинності, Гарріс люб'язно розповідав їм про найцікавіші зразки місцевої флори.
Дійсно, дуже шкода, що ентомолог кузен Бенедикт не був заодно і ботаніком. Якщо він досі й не знайшов ніяких рідкісних або нових комах, він міг би зробити безліч відкриттів у ботаніці. Скільки тут було рослин найрізноманітніших розмірів, про існування яких в тропічних лісах Нового Світу наука і не підозрювала! Кузен Бенедикт, поза сумнівом, міг би додати своє ім'я до багатьох з їхніх назв. Однак, на нещастя, він не любив ботаніку та нічого в ній не тямив. Він навіть квітами бридив, оскільки деякі їхні різновиди, стверджував він, наважуються ловити комах та, замкнувши їх у своїх вінчиках, труюять їх своїми отруйними соками.
В лісі почали зустрічатися заболочені місця. Під ногами хлюпала вода. Зливаючись в одне, її цівки живили притоки вже знайомої мандрівникам річки. Деякі з цих струмочків були такими широкими, що доводилося шукати брід, щоб переправитися на інший берег.
Низькі та багнисті береги річок густо поросли очеретом; Гарріс сказав, що це папірус. Він не помилився: ця трав'яниста рослина густо росла на вологих берегах.
Потомум болота зкінчилися і над вузькими стежинами знову спадав покрив з високих дерев.
Гарріс вказав місіс Уелдон та Дікові на прекрасний ебен, набагато товщий за звичайний, чорна деревина якого гарніша та твердіша за широковідомі сорти. Окрім того, хоча загін знаходився далеко від берега моря, в лісі росло багато мангових дерев. Від кореня до гілок їхні стовбури були немов закутані в хутро лишайниками. Мангові дерева відкидають густу тінь, вони дають дивовижно смачні плоди, та все ж, розповідав Гарріс, жоден туземець не наважується розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре» – так стверджує місцева легенда.
В другій половині дня, після недовгого відпочинку, маленький загін почав підніматися пологим схилом. Це ще не було передгір'ям високого хребта, а щось на зразок хвилястого плато, що сполучало рівнину з горами.
Тут ліс прорідів, дерева росли купами, і дорога стала б легшою, коли б не густа висока трава. Здавалося, загін перемістився в джунглі Індії. Рослинність була не такою пишною, як в понизов’ях річки, що впадає в океан, однак все ж таки густішою, аніж в країнах помірного поясу Старого та Нового Світів. Повсюди виднілися індиго[55] – за словами Гарріса, ця бобова рослина вважалася тут найнебезпечнішим бур'яном: варто було землеробові занедбати поле, як його негайно ж захоплювали індиго, до яких тут відносилися з такою ж зневагою, як в Європі відносяться до кропиви та будяка.
Між тим, в лісі, напевно, були зовсім відсутні дерева, від яких повинно було б рясніти в очах в цій частині Південної Америки, – каучуконоси. Між тим ficus prinoides, castilloa elastica, cecropia peltata, collophora retilis, cameraria latifolia і особливо suphonia elastica, що належать до різних родин, дуже звичні для південноамериканських лісів. І, проте, як не дивно, ніде не було видно жодного з каучуконосів.
Адже Дік Сенд саме поообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звичайно, був дуже розчарованим: він уявляв, що м'ячі, гумові ляльки, блазні зі свистілками та гумові кулі ростуть прямо на гілках цих дерев.
Джек поскаржився матері.
– Терпіння, друже, – сказав Гарріс. – Ми побачимо сотні каучукових дерев навколо асьєнди.
– Вони зі справжньої гуми? –
