П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Саме цим дуже переймався Дік Сенд. Що він робитиме, якщо судно опиниться посеред безлюдних земель, де не можна знайти лоцмана або рибалку, що знає береги? Що він зробить, якщо негода змусить його шукати притулку в якомусь абсолютно невідомому куточку узбережжя? Без сумніву, зараз ще не час було мізкувати над такими питаннями. Однак настане мить, коли потрібно буде прийняти рішення. Нехай! Дік Сенд його прийме.

Протягом наступних тринадцяти днів – від 24 лютого до 9 березня – погода майже не змінилася. Небо як і раніше було затягнуте важкими темними хмарами. Іноді вітер слабшав, але за декілька годин знову починав дути з колишньою силою. Два-три рази ртутний стовпчик барометра починав повзти вгору, проте цей підйом на декілька ліній[44] був занадто швидким та не віщував тривалої зміни погоди та хорошого вітру. Стовпчик знову знижувався і ніщо не провіщало зміни погоди на краще, принаймні найближчим часом.

Іноді вдаряли сильні грози; вони дуже непокоїли Діка Сенда. Два або три рази блискавки вдаряли у воду на відстані всього лиш одного кабельтова від судна. Потому починався проливний дощ і навколо «Пілігрима» клубами ширився густий туман.

Траплялося, вахтовий годинами нічого не міг розгледіти попереду, і судно йшло наосліп.

Корабель добре тримався на хвилях, але його все ж таки сильно гойдало. На щастя, місіс Уелдон чудово витримувала і бічну, і кільову хитавиці. Однак бідолашний Джек дуже мучився і мати дбайливо доглядала за ним.

Що стосується кузена Бенедикта, то він страждав від хитавиці не більше, ніж американські таргани, в суспільстві яких він проводив увесь свій час. Цілими днями ентомолог вивчав свої колекції, немов у своєму затишному кабінеті в Сан-Франциско.

На щастя, Том та інші негри також не були схильними до морської хвороби і як і раніше виконували всі необхідні суднові роботи за вказівкою молодого капітана, який особисто давно вже звик до всілякої хитавиці на кораблі під буйним вітром.

«Пілігрим» швидко мчав вперед, незважаючи на згорнуті вітрила, і Дік Сенд передбачав, що скоро доведеться зменшити їх ще трохи. Проте він не хотів робити цього, поки не було безпосередньої небезпеки. За його розрахунками, земля була вже близько. Він наказав вахтовим бути насторожі. Але молодий капітан не міг розраховувати на те, що недосвідчені матроси помітять землю здалека. Адже недостатньо мати хороший зір – для того, щоб розрізнити невиразні контури землі на горизонті, затягнутому туманом, потрібна ще й звичка. Тому Дік Сенд особисто постійно вдивлявся в далечінь і часто підіймався на щоглу, щоб бачити далі. Проте, берег Америки все не показувався.

Це було дивно. За декількома словами, що вирвалися у нього, місіс Уелдон здогадалася про його здивування.

Дев'ятого березня Дік Сенд стояв на носі. Він то дивився на море і на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», які починали гнутися під сильними поривами вітру.

– Нічого не видно, Діку? – запитала місіс Уелдон, коли юнак опустив підзорну трубу.

– Нічого, місіс Уелдон, нічого. Адже горизонт трохи очистився – вітер ще посилиться і розгонить туман.

– А ти вважаєш, що тепер американський берег недалеко?

– Інакше бути не може, місіс Уелдон, і мене дуже дивує, що ми ще його не бачимо.

– Але ж корабель весь час йшов правильним курсом?

– Весь час, відколи подув північно-західний вітер, – відповів Дік Сенд. – З того самого дня, коли загинув нещасний капітан Халл та весь екіпаж «Пілігрима». Це було десятого лютого. Сьогодні дев'яте березня; значить, минуло двадцять сім днів!

– А на якій відстані від материка ми були тоді? – запитала місіс Уелдон.

– Приблизно за чотири тисячі п'ятсот миль, місіс Уелдон. Вже в чому, в чому, а в цій цифрі я впевнений. Помилка не може бути більшою за двадцять миль.

– А з якою швидкістю йшов корабель?

– Відколи вітер посилився, ми в середньому проходимо по сто вісімдесят миль в день, – відповів Дік Сенд. – Тому мені і видається дивним, що досі не видно землі. Але ще дивовижнішим є те, що ми за останні дні не зустріли жодного корабля, а тим часом тут доволі жваво проходять корабельні шляхі.

– А ти не міг помилитися при обчисленні швидкості? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, місіс Уелдон! Тут я помилитися не міг. Лаг кидали щопівгодини і я дуже точно записував його свідчення. Якщо бажаєте, я зараз накажу знову кинути лаг! Ви побачите, що ми йдемо із швидкістю десяти миль на годину, що в добу складає більше двохсот миль!

Дік Сенд покликав Тома і наказав йому кинути лаг. Цю операцію старий негр виконував тепер цілком спритно.

Принесли лаг, міцно прив'язаний до ліня, і кинули його за борт.

Але ледве він витравив двадцять п'ять ярдів,[45] як раптом лінь провис.

– Ох, капітане! – вигукнув Том.

– Що сталося, Томе?

– Лінь лопнув!

– Лопнув лінь? – вигукнув Дік. – Значить, лаг пропав!

Старий негр показав йому шматок ліня, що залишився у нього в руці.

На жаль, все було саме так. Лаг прив'язано було міцно, однак лінь обірвався посередині. Між іншим, його було зкручено з прядива найвищої якості. Він міг лопнути тільки у тому випадку, якщо волокна на місці обриву істотно стерлись. Дійсно, все саме так – Дік Сенд переконався в цьому, коли взяв до рук кінець ліня. «Але чому стерлися волокна? Невже через часте користування лагом?» – недовірливо запитував себе юнак.

Якби там не було, лаг пропав, і Дік Сенд втратив тепер можливість точно визначати швидкість руху судна. У нього залишався тільки один прилад – компас. І він не знав, що показники цього компаса невірні!

Розуміючи, як засмучений Дік цією подією, місіс Уелдон припинила розпити. З важким серцем вона повернулася до каюти.

Однак, хоча й тепер вже було неможливим визначати швидкість «Пілігрима», а, відповідно, і визначати подоланий ним шлях, і без лагу можна було легко помітити, що хід судна не зменшується.

Наступного дня, 10 березня, показники барометра знизилися до двадцяти восьми та двох десятих дюйми[46]. Це вказувало на те, що швидкість вітру сягне шістдесяти миль на годину.

Треба було негайно зменшити площу піднятих вітрил, інакше судну загрожувала небезпека.

Дік Сенд вирішив спустити фор-брам-стеньгу і грот-стеньгу, прибрати основні вітрила