П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Він покликав Тома та всіх його товаришів, щоб вони допомогли виконати цей важкий маневр, який, на нещастя, вимагав досить багато часу.

Тим часом саме часу і бракувало, оскільки буря з кожною хвилиною посилювалася.

Дік Сенд, Остін, Актіон та Бат піднялися на реї. Том спинився біля штурвалу, а Геркулес залишився на палубі, щоб труїти за необхідності шкоти.

Після довгих зусиль фор-брам-стеньгу та грот-стеньгу було нарешті спущено – щогли так розгойдувалися, що сміливі матроси сотні разів ризикували опинитися у воді. Потому взяли рифи на марселі, фок прибрали і тепер шхуна несла тільки стаксель та зарифлений марсель.

Незважаючи на це, «Пілігрим» продовжував швидко мчати хвилями.

Дванадцятого березня погода стала ще гіршою. Цього дня, на світанку, Дік Сенд не без остраху побачив, що ртутний стовпчик впав до двадцяти семи і дев'яти десятих дюйма[47].

Це віщувало найсильніший ураган. «Пілігрим» не міг нести навіть ті з небагатьох залишених йому вітрил.

Усвідомлюючи, що вітер ген-ген та й порве марсель, Дік Сенд наказав прибрати його.

Однак, він запізнився з наказом. Страшний шквал, що налетів цієї хвилі на судно, миттю зірвав і поніс вітрило. Остіна, який якраз був на брам-peї, вдарило вільним кінцем горденя. Він забився, однак не дуже сильно і зміг самостійно спуститися на палубу.

Дік Сенд тривожився лише за одне: за його розрахунками, з хвилини на хвилину повинен був показатися берег, і він боявся, що судно на величезній швидкості з розгону налетить на прибережні рифи. Він кинувся на ніс, але попереду не було видно жодних ознак землі, і він повернувся до штурвалу.

За хвилину на палубу вийшов Негоро. Немов проти волі, він витягнув руку, вказуючи на якусь точку на горизонті. Здавалося, він бачить в тумані знайомий берег.

Знову зла усмішка майнула на обличчі португальця, і, не вимовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.

Цього дня вибухнув ураган – найжахливіша форма бурі. Повітряні потоки мчали тепер з південного заходу зі швидкістю дев'яносто миль[48] на годину.

Це був справжній ураган, один із тих, що зривають судна з якоря, випльовуючи їх на берег, і перед яким не можуть встояти навіть найміцніші будівлі на суші. Саме такий ураган спустошив Гваделупу 23 липня 1825 року. Якщо ураганний вітер може перекинути з лафетів снаряд масою вісімдесят футів, то з легкістю можна уявити, що станеться з судном, що не має жодної іншої точки опори, окрім розбурханих хвиль! Проте саме ця рухливість є єдиною надією корабля на порятунок. Він відступає перед страшними поривами вітру і лише за міцної конструкції може витримати будь-яке скаженство бурі.

Саме таким був «Пілігрим».

За декілька хвилин після того, як вітер зірвав марсель, новий порив розшматував стаксель. Дік Сенд не міг встановити навіть трисель, цей маленький шматок міцної парусини, який так полегшив би керування судном.

Отже, «Пілігрим» залишився без вітрил, проте вітер давив на корпус судна, на щогли, на такелаж, і цього вистачало для того, щоб корабель мчався з величезною швидкістю. Іноді здавалося навіть, що він виплигує з хвиль і заледве торкається води.

При цьому судно жахливо хитало від величезних хвиль, здійнятих бурею. Доводилося остерігатися і страшного удару ззаду. Сила-силенна води мчала швидше за шхуну, загрожуючи рушити на корму, якщо корабель не встигне швидко піднятися на хвилю. Ось в чому полягає головна небезпека для суден, що втікають від бурі.

Втім, як боротися з цією небезпекою? Прискорити хід «Пілігрима» було неможливо, адже в нього не було вітрил. Єдине, що залишалося робити – маневрувати за допомогою керма, якого судно часто не слухалося.

Дік Сенд не відходив від штурвалу. Він обв’язав себе мотузкою, щоб хвиля не змила його в море. Том та Бат, також прив'язані, стояли поряд, готові кинутися йому на допомогу. На носі, вхопившись за бітенг[49], несли вахту Геркулес та Актіон.

Місіс Уелдон, маленький Джек, стара Нен та кузен Бенедикт, виконуючи наказ Діка Сенда, не покидали своїх кают на кормі. Місіс Уелдон охочіше залишилася б на палубі, однак Дік твердо наказав їй віддалитися, оскільки інакше вона без всілякої на те необхідності наражала б себе на смертельну небезпеку.

Всі люки було наглухо задраєно. Залишалося сподіватися, що вони втримаються навіть у тому випадку, якщо велика хвиля рушить скалою на судно. Але якщо вони не витримають під тяжкістю водної маси, корабель наповниться водою та піде на дно. На щастя, вантаж «Пілігрима» було добре закріплено і, незважаючи на страшенну хитавицю, не зрушився з місця.

Дік ще більше скоротив час, відведений йому для сну. Місіс Уелдон почала навіть тривожитися, аби він не заслаб від перевтоми. Вона наполягла, щоб Дік хоча б трохи відпочив.

В ніч з 13 на 14 березня, коли Дік ліг спати, трапилося таке.

Том і Бат перебували на кормі. Негоро, який рідко з'являвся в цій частині корабля, несподівано підійшов до них і навіть спробував налагодити розмову. Однак, ані старий Том, ані його син нічого йому не відповіли.

І раптом, коли судно дало крен на борт, Негоро впав і, напевно, зірвався б в море, якби не встиг вчепитися за нактоуз.

Том закричав: він перелякався за компас.

Дік Сенд, крізь сон почувши цей крик, миттєво побіг палубою до корми.

Однак Негоро вже звівся на ноги, тримаючи в руках залізний брусок, який він вийняв з-під нактоуза. Він сховав цей брусок, перш ніж Дік побачив його.

Отже, Негоро хотів, щоб стрілка компаса знову вказувала правильний напрям? Так, бо тепер південно-західний вітер сприяв його таємним цілям.

– Що трапилося? – запитав Дік Сенд.

– Цей клятий кок впав на компас! – відповів Том.

У страшній тривозі Дік повернувся до нактоуза, але він був неушкодженим, і компас, освітлений лампочками, як і раніше спочивав в двох концентричних кругах свого підвісу.

Молодий капітан зітхнув з полегшенням. Якби зіпсувався єдиний компас, що залишився на кораблі, це було б великим нещастям.

Втім, Дік Сенд не міг знати, що тепер, коли з-під нактоуза прибрали залізний брусок, стрілка компаса знову зайняла нормальне положення та вказувала своїм вістрям прямісінько на магнітний полюс.

Негоро, щоправда, не можна було звинуватити в тому, що він впав на компас (це могло відбутися цілком випадково), але все ж таки Дік Сенд мав право здивуватися, заставши