На каравелі "Улюбленець Нептуна" - Владлен Олексійович Суслов

О, це був зручний момент нарешті звести рахунки із жовторотим нахабою! Зараз він, Гуго, дасть йому бій і виведе на чисту воду…

— Ми не такі наївні, як ви гадаєте, мій любий! — не приховуючи своєї люті, фальцетом вигукнув астролог. — Можливо, Луїс чи Доменіко й вірять у ваші казочки, але я не якийсь там хлопчак-бакалавр, що тільки вчора протирав штани на університетській лаві! Я доктор Віденського, Саламанкського, Паризького і Мадридського університетів І не допущу такої брехні! Зірки на найближчий тиждень провіщають чудову погоду. І вже, як собі хочете, сприймайте мої слова, тільки ви… шахрай! Так, так, викінчений і підступний шахрай!

Гуго вибіг із каюти, щосили грюкнувши дверима. Він аж тремтів від радощів. Нарешті посадив у калюжу свого лютого ворога та ще й як!.. Хай тепер герцог виправдується перед капітаном за свою безглузду вигадку і дурне похваляння! Гуго воно було тільки на користь… Тепер мерщій знайти Педро, розповісти йому все, хай розкаже команді. Ото вже сміху буде, коли матроси почують, як зірвався юний пройдисвіт!..

Деякий час в каюті панувала тиша. Чути було тільки, як важко сопів Луїс.

— Угу-у, — непевно протяг капітан, нервово постукуючи пальцями по краю стола. — Що ж нам робити тепер? Загадали ви мені, герцог, разом з Гуго загадку… Голова тріщить: не знаю, кому й вірити…

Дієго знову затих, поринувши в роздуми.

Федя, звичайно, не здогадувався, про що думав у цю хвилину капітан. Хлопчик ніяк не міг підшукати слова, які допомогли б йому довести Дієго, що барометр не підводить, що справді наближається грізна небезпека І треба зробити все, тільки б упередити її, не допустити можливої катастрофи.

А Дієго?.. Дієго згадав, як півроку тому він випадково познайомився з алхіміком. Це було в одній із таверн Мадрида, де Гуго промишляв тим, що за гроші писав різні прохання й скарги латинською мовою.

Дієго тоді тільки-но повернувся з Африки, де він вигідно продав невільників, і влаштував бенкет для своїх друзів. Коли всі вже сп’яніли від вина й затягли веселих пісень, до столу підійшов хирлявий дідуган у благенькій одежі й, відрекомендувавшись доктором багатьох університетів, вніс цікаву пропозицію, від якої в Дієго хміль як рукою зняло. Старий запевняв купця, що коли той розщедриться і дасть гроші на купівлю необхідного обладнання, то він знайде філософський камінь. А за допомогою філософського каменя можна буде добувати золото з чого завгодно, навіть з морської води. Хихикаючи й потираючи руки, дідуган намалював вабливу картину й пообіцяв, що за кілька місяців дон Дієго стане найбагатшою людиною в Іспанії…

Купець не все збагнув з невиразної мови Іноземця, що погано володів іспанською, але він зрозумів найважливіше: є змога швидко розбагатіти. Дієго дав згоду, і скоро алхімік перебрався на корабель.

Проте минали дні, тижні, місяці, а обіцяного золота так і не було. Вигадуючи різні причини, алхімік все відкладав і відкладав термін свого винаходу. Кінець кінцем Дієго це набридло, він став запідозрювати, що його просто ошукують. Зовсім недавно, після бурхливої розмови, Гуго востаннє попросив перенести строк, твердо пообіцявши, що не мине й місяця, як він покладе капітанові на стіл перший зливок золота. Розгніваний Дієго також від себе пообіцяв, що коли алхімік не дотримає свого слова, він видасть Гуго святій інквізиції як чорнокнижника.

Правду кажучи, Дієго давно обридла важка й небезпечна морська торгівля. Він мріяв зібрати якомога більше грошей, купити собі маєток і з часом стати грандом. Звичайно, Дієго розумів, що для цього потрібні були чималі гроші, тому й покладав надії на золото алхіміка. Капітан вірив, що рано чи пізно Гуго знайде філософський камінь…

Все ж за той короткий час, відколи Федя перебував на каравелі, Дієго встиг переконатися, що герцог не кидає своїх слів на вітер… А що, коли й тепер він має рацію?

Так і не дійшовши певного висновку, капітан нарешті проказав:

— Доменіко, поглянь-но, яка погода.

Матрос вибіг із каюти. Було чути, як по дошках палуби залопотіли його босі ноги. Незабаром він повернувся й, виструнчившись перед хазяїном, став доповідати:

— Ваша милість, я лазив у “вороняче гніздо”, щоб краще бачити…

— Коротше! — гаркнув капітан.

— На небі ні хмаринки… Море спокійне. Так що, по-моєму…

— Годі! Тебе не питають, як по-твоєму! — сердито обірвав його капітан і звернувся до Франсіско: — А ти, стерничий, що скажеш?

— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив біля місяця коло… І хмари по краях були, мов котячі хвости, а це вже вірна ознака негоди. Проте зараз море спокійне…

— Ти кажи прямо: буде буря чи ні?

— Гадаю, нам краще підготуватися.

— Виходить, по-твоєму, Гуго бреше? А герцог має рацію?.. Ну, гаразд, піди, Франсіско, й накажи, щоб згорнули вітрила й підготували каравелу до шторму…

Стерничий поклав книгу в кишеню й рушив до виходу.

— А втім постривай, Франсіско, — обізвався Дієго. — А що, коли правий Гуго і ніякого шторму не буде? Тоді ЦІ йолопи матроси сміятимуться з нас. Більше того: роздзвонять по всій Севільї, і мені соромно буде вийти на вулицю…

Взагалі капітан був рішучою людиною і не любив ніяких вагань. Одначе тут він не насмілювався прийняти остаточне рішення. Можливо, його стримувало те, що океан, як і раніше був напрочуд спокійний, а може, він побоювався, що після невдачі з португальським кораблем нова помилка ще більше похитне його авторитет серед команди…

Раптом зморшки на лобі Дієго розгладились, тонкі губи розпливлися в посмішці.

— Здається, я знайшов вихід! — весело мовив капітан. — Франсіско, сідай за стіл.

Знизавши плечима, стерничий покірно сів.

— Доменіко! Ану лишень кинь кості! Матрос труснув у кухлі кості й висипав їх на стіл.

— Скільки там? — спитав капітан.

— На одній шість, на другій чотири, на третій два… — мимрив Доменіко. — А всього, якщо скласти, одинадцять… Ні, чотирнадцять… Ні, ні тринадцять! Ось тепер уже точно — дванадцять.

— Ну скільки ж усе-таки?

— Дванадцять, — проказав Доменіко й про всяк випадок відійшов від столу.

— Так… Тепер ти, Тюлень, кидай.

Луїс миттю виконав наказ.

— Тринадцять, — доповів він.

— А ти не помилився? — стурбовано спитав Дієго. — Невже чортова дюжина?

Присутні мовчки перезирнулися, не розуміючи, чому раптом капітану спало на думку кидати кості.

— Герцог, — припадаючи на поранену ногу, пройшовся по каюті капітан, — не хочу приховувати, я не знаю, хто більше має рацію, ви чи доктор. Тому й загадав: якщо Доменіко кине більше, тоді правда ваша й треба готуватися до бурі.