На каравелі "Улюбленець Нептуна" - Владлен Олексійович Суслов

Тьмяний ліхтар, що погойдувався на гаку, ледве освітлював то одну, то другу частину трюму. Шпангоути погрозливо тріщали під важкими ударами валів. Океан ніби здоровенними молотами гупав у борти каравели… Тримаючись за перекладини, Альфонсо повільно просувався вперед. Він хотів зняти ліхтар і подивитися, чи не пошкодило обшивку. Час від часу Альфонсо зупинявся й прислухався, чи не шумить де вода, надходячи в трюм. Зненацька він почув приглушені голоси.

Матрос зупинився здивований. Хто міг затіяти в трюмі розмову у такий тривожний час? Прислухався. Проте розібрати що-небудь було неможливо. Зацікавившись, матрос обережно підкрався до стосу якихось ящиків і присів за ними. Коли очі звикли до напівмороку, він побачив Педро, що сидів на барилі. Хто був другий, Альфонсо впізнати не міг, бо той повернувся до нього спиною.

— …Що ж тут питати? — сердито казав Педро. — Навряд чи ми вціліємо. Вітер шаленіє ще дужче. Океан оскаженів. Чуєш, як бухає. Так що, вважай, недовго залишилось чекати. Сьогодні й рушимо на той світ… А все через тебе!.. Догрався, дохитрував… — Педро спересердя сплюнув. — Брехав мені, старий собако, а я розвісив вуха — слухав… Добре, що нікого не підмовив… Я вже й Альфонсо не вірю… Хитрує бестія… Підлабузнюється до Кривого, свою шкуру береже…

— Зрозумій же, не про себе я думав… — проскрипів другий.

Альфонсо впізнав голос Гуго. Матрос не вірив своїм вухам. Він чув від боцмана, що алхімік утонув, а виявляється, що ні! Гуго сховався від капітана, боячись розправи.

— Мені вже недовго лишилося жити, — сказав алхімік, — повір же, що я полюбив тебе, як рідного сина… Для тебе все робив… Клянусь перед лицем смерті, що кажу правду. Я все робив, щоб ти став таким, як великий корсар Хайр-ед-Дін Барбаросса… Адже це він тисяча п’ятсот двадцять третього року від Різдва Христового став правителем піратської держави в Алжирі. Якщо ми зостанемось живі й захопимо “Улюбленця Нептуна”, то створимо таку ж державу. Я вже и місце підшукав для неї. Кращого не знайдеш… — І алхімік став вимальовувати картину створення піратської держави на Азорських островах, що лежали на перехресті важливих морських шляхів з Європи у щедру на золото й слонову кістку Африку, в казкову Індію, в далекий Китай і щойно відкриту іспанцями Америку…

Невідомо, скільки б ще алхімік переконував Педро у своїй доброчесності й прихильному ставленні до бородача, коли б його слова не потонули в страшному гуркоті. Дужий поштовх трусонув каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому сидів Педро, перевернулося й повалило Гуго. Вирішивши, що настав кінець, астролог, який вірив у загробне життя, почав каятися у власних гріхах:

— Ось вона розплата!.. Все життя я брехав! Само провидіння карає мене. Я не доктор… Я всього тільки бакалавр…

Алхіміку пощастило. Його вимушеної сповіді не чули ні Педро, ні Альфонсо. Гуркіт повалених ящиків, скрипіння й тріск корабельної обшивки заглушили слабкий голос Гуго.

Охаючи й потираючи забитий бік, Педро підвівся й, помітивши Альфонсо, тривожно запитав:

— Ти сам тут?

— Так… Щойно спустився. Кривий боїться, що каравела не витримає… — обізвався Альфонсо.

— Старенька поки що ціла. Зроблена, хвалити бога, на совість, я вже все оглянув, — заспокоїв його Педро і, втупившись у матроса важким поглядом, хрипко спитав: — Крім нас із тобою, тут нікого нема?

— Нікого, — не в жарт налякався Альфонсо.

— Тоді ходімо нагору.

Кинувши напризволяще свого спільника, Педро услід за Альфонсо поліз по трапу на палубу,

…Хлопчики вчасно сховалися в каюті. Феді вперше доводилось бачити таку жахливу бурю. Могутні пориви вітру жбурляли каравелу то в один, то в другий бік. У повітрі стояв страшенний гуркіт, і здавалося, що судно ось-ось розсиплеться на друзки, як картковий будиночок.

Хвилею розбило вікно, і в каюту набігло повно води. Плавали, погойдуючись, перевернуті крісла, капітанів капелюх, якісь ганчірки, старий камзол, черевики, ящики… Після довгих зусиль хлопчикам пощастило заткнути парусиною вікно. Забравшись на ліжко, вони щільно пригорнулися один до одного і з острахом прислухалися до реву урагану.

Несподівано каравела різко нахилилася. З грюкотом розчинилися двері, і водою з каюти понесло капелюх, ящики, камзол, черевики, подушки, ковдру.

Бурхливий пінявий потік потяг до виходу і хлоп’ят. Їх затримало крісло, що, перевернувшись догори ніжками, застряло у дверях. Федю відкинуло до дзеркала, Ніанга — у протилежний куток.

З незвички Кудряша нудило, паморочилась голова, боліло в спині.

Федя глянув на Ніанга. В того текла кров із розбитої брови. Кудряш спробував допомогти товаришеві — змастити йодом і перев’язати рану. Але аптечка була в рюкзаку за великою скринею. Пройти ж відстань від дзеркала до скрині було не так просто. Каравелу, як і раніше, терзав океан. Вона то лягала на бік, то знову виправлялась, а іноді, мов дикий необ’їжджений кінь, ставала дибки…

Кудряш відчайдушно хапався то за стіл, то за стіни і, балансуючи, повільно просувався вперед. Хлопчикові вже здавалося, що він ніколи не добереться до скрині. Та раптом буря вщухла так само несподівано, як і почалася. Небо зняло з себе сіру пелену хмар, визирнуло сонечко. І тільки гострі гребені хвиль нагадували про те, що зовсім недавно над океаном пронісся ураган.

Рюкзак, на щастя, виявився цілим. Щільний брезент уберіг його від води. Діставши з польової аптечки йод і згорток бинта, Федя перев’язав Ніанга. Скінчивши, він глянув на негра і весело зареготав.

— Чого смієшся? — ображено спитав Ніанг.

— Якби ти тільки бачив себе! Ха-ха-ха! Турок! Справжнісінький турок!.. Ось подивися в дзеркало!

Вони підійшли до люстра в багатій бронзовій оправі. Поряд з Ніангом Кудряш побачив незнайомого хлопчину з сумовитими сірими очима. Вицвілий на сонці непокірний чуб незнайомця куйовдився в різні боки… Ніс, поцяткований дрібним ластовинням, підборіддя з невеличкою ямочкою “посередині… Лице сухорляве, вилицювате, на тонкій шиї кілька дряпин.

“Невже це я? — відсахнувся Федя. — Як же я змінився, сам себе не впізнаю! Зарослий, брудний, штани порвані, ґудзиків на сорочці немає… Оце так мандрівник!.. Коли б мама зараз побачила, мабуть, заплакала б… — Кудряш, згадавши домівку, друзів, школу, тяжко зітхнув. — Нелегко тобі, Федю, живеться на каравелі. І це тоді, коли капітан надав тобі повну свободу. Живеш у його каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… Певно, всі тобі заздрять… А як же тим нетягам, що гіркою працею заробляють собі на хліб? Дієго найняв матросів за копійки, годує, як собак, тухлятиною, знущається з них, як хоче… Багато матросів хворіють. Адже я сам бачив, як Алонсо кашляв кров’ю. Проте хазяїн