На каравелі "Улюбленець Нептуна" - Владлен Олексійович Суслов

розподілив порівну всім. Ця страва викликала загальне захоплення. Гуго спочатку хотів було зробити вигляд, що його нічим не здивуєш, та, скуштувавши киселю, одразу ж забув про це і так само, як Доменіко, капітан і Луїс, вилизав кухоль. Тільки тоді алхімік схаменувся.

— Цей поганий хлопчисько, — шепнув Гуго капітанові, — просто заворожив нас своїми чарівними стравами. Щоправда, вони якісь неповторні на смак. Такої їжі мені ще не доводилось куштувати.

Зненацька холодний піт виступив на блідому зморшкуватому лобі алхіміка. Неспокій і острах охопили його.

— А що, — знову нахилився він до Дієго, — коли герцог, прагнучи заволодіти кораблем і вашими скарбами, підсипав нам трунку? Щось занадто вже смачно…

— Не мели дурниць, — відмахнувся капітан, — я сам бачив, як герцог розливав кисіль, і кожен брав кухоль, який хотів.

— Своїми вигадками герцог скоро переманить на свій бік усю команду, — буркнув невдоволено алхімік. — Треба кінчати з ним якомога швидше…

— Що ти сказав? Що швидше? — перепитав капітан, який краєм вуха почув останні слова алхіміка.

— Я кажу, треба швидше скінчити вічний двигун, — поспішив заспокоїти його хитрий Гуго.

— З вічним двигуном можеш не поспішати, — діловито мовив Дієго, — ти краще знайди філософський камінь.

— Обов’язково знайду, ваша милість, я ж обіцяв вам, — запевнив Гуго.

Після чудових страв, які годі було порівняти з бридкою юшкою Габріеля, гості й хазяїн в доброму настрої сіли грати в кості. Скоро гра розгорілася, і кожен намагався ошукати свого противника. Найбільше щастило алхіміку, і він, маскуючи радісну посмішку на своїх безкровних губах, тремтячими руками раз по раз клав до свого шкіряного гаманця вигране золото.

Дієго, прагнучи відігратися, все збільшував ставки. Але йому й далі не щастило.

— Іржавий якір тобі в бік! — гнівно вилаявся капітан. — Ти, певно, чаруєш кості? Признайся одразу: ти чародій?

— Що ви, ваша милість! — образився Гуго. — Я вчений. Просто зірки сьогодні стали на мій бік… Коли хочете, ми можемо припинити гру…

Слова алхіміка ще більше розгнівили Дієго.

— Ага! — вигукнув він. — Ти, старий хитрун, хочеш мерщій змитися з моїм золотом! Не вийде! Гратимемо доти, доки я захочу.

Гуго підвівся з місця, повільно відсунув крісло вбік і, плутаючи німецькі слова з іспанськими, різко сказав:

— Я прийшов на ваш корабель, дон Дієго, не як клоун, а як учений… Мій батько дворянин із Вюртемберга, і образ я не стерплю… Я був близький до двору короля французького, датського, герцога прусського. Я бував у Римі, в Мілані, в Гамбурзі, в Амстердамі, в Лондоні. І всюди…

— І всюди тебе виганяли під три чорти! — зловтішно мовив капітан. — Аж поки я не взяв тебе на корабель. Згадай, як ти голодранцем приїхав з Парижа шукати пристановиська в Іспанії… Що ти тоді мені обіцяв? “Буде в нас золото, ось тільки знайду філософський камінь…” Ну й що з того? Обіцянка-цяцянка!.. Плювати мені на те, де ти бував: на кораблі я хазяїн!.. Накажу — і мої хлопці спустять із тебе шкуру!

Запанувала тиша. Усі мовчали. Гуго, очевидно, настраханий словами Дієго, весь згорбився, жили на його худій шиї налилися кров’ю, ліву щоку помітно пересмикувало. Вже примирливо, тоном підлеглого, він сказав:

— Навіщо нам сперечатися, ваша милість? Адже тут тільки ви, я та герцог благородної крові. Хіба ж годиться заводити чвари в присутності мужланів? Та ще й із-за якихось дрібниць…

— Гаразд, кінчай теревені, — махнув рукою капітан. — Кидай кості — твоя черга.

Гра почалася знову. Цього разу вигравав уже хазяїн каравели.

— От бачите, пане, — люб’язно всміхнувся Гуго, — фортуна непостійна. Зірки стали на ваш бік…

“Ну й хитрун же астролог! — подумав Федя. — Базікає про розміщення зірок, а сам непомітно підігрує капітану. Ось тільки що пересунув кості й замість того, щоб виграти, програв… Цікаво, чи бачив де Дієго? Мабуть, бачив, адже він пильно стежить за грою…”

Переконавшись, що гра нечесна, Кудряш перестав спостерігати за нею. Він дістав з кишені коробку цукерок, відкрив її і простяг Ніангові. В цей час до каюти зазирнуло сонце, і в його промінні напівпрозорі цукерки-льодяники засяяли, немов коштовне каміння, переливаючись зеленими, голубими, жовтими, синіми барвами.

— Що у вас, герцог? — вигукнув Доменіко. — Що це?

Всі повернули голови в бік Феді. Гра припинилась. Федя з подивом побачив, як у гравців витягнулись обличчя, заблищали жадібно очі. Доменіко, вирячившись, стояв із розкритим ротом. Луїс, потираючи руки, нервово хихикав. Капітан рвучко підвівся з-за столу й, мов заворожений, втупився в коробку з цукерками.

— Сховай! Сховай мерщій! — шепнув Ніанг, смикаючи Федю за рукав.

“Що таке? Чому вони раптом заніміли?” — подумав Кудряш і люб’язно запропонував Ніангові:

— Бери, не соромся…

Той несміливо взяв дві цукерки.

— Чому ж так мало? Бери ще, — підохотив його Федя.

— Мені! — не стримавшись, заревів капітан. — Мені теж!

— Будь ласка, — Кудряш простяг коробку хазяїнові й гостям, — беріть усі.

Відштовхуючи один одного, тремтячими від жадоби руками Луїс, Доменіко, а за ними й алхімік блискавично розхапали цукерки й стали ховати їх у кишені.

— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддаєте цим йолопам коштовності?

Федя посміхнувся, збагнувши нарешті, що моряки й капітан сприйняли цукерки за діаманти. Він узяв кілька льодяників, що прилипли були до дна коробки, і спокійнісінько поклав їх до рота. Очі в присутніх округлились, коли вони почули хрускіт цукерок під Фединими зубами.

— Навіщо ти їси камінці? — злякано спитав Кіанг.

— Які ж це камінці! — зареготав Федя. — Ти скуштуй їх сам.

Несміливо поклавши до рота цукерку, Ніанг раз, другий перевернув її язиком, і обличчя його осяяла блаженна посмішка.

Тоді й капітан, і гості стали куштувати різноколірні камінці, які вони спочатку вважали за діаманти. Голосно сопучи, вони з серйозним виглядом стали обсмоктувати й розжовувати ментолові цукерки. Першим покінчив з ними Луїс; Федя зрозумів це з його очей, які благально дивилися на хлопчика. Одначе Кудряш, на велике розчарування капітана й гостей, змушений був тільки розвести руками: другої коробки в нього не було.

Розділ дев’ятнадцятий
Алхімік дає бій

Протяжно заскрипівши, двері прочинилися, І на порозі з’явився стерничий.

— О, у вас тут чудово! Приємна прохолода. А в мене все розігрілось, наче в пеклі.

— Заходь, Франсіско! Де це ти був? — не повертаючи голови, спитав захоплений грою капітан. — Яким обідом нас пригостив герцог, коли б ти тільки знав! Тобі явно не поталанило… А от Луїс, коли йдеться про їжу, віддалік чує. — Вдоволений власним дотепом, капітан всміхнувся тонкими губами.

Помітивши посмішку Дієго, Доменіко, очевидно, прагнучи заручитися прихильністю хазяїна, зареготав. Тикаючи грубезним пальцем в бік конопатника, він підхопив:

— Авжеж, черево у Луїса дай боже! їсти