На каравелі "Улюбленець Нептуна" - Владлен Олексійович Суслов
— Хуан, невже ти не помітив на самісінькій вершині гори Магніт якір? Він з нашої каракки…
— Нічого я там не бачив, — сердито буркнув боцман.
Бажаючи піднести свій авторитет в очах слухачів, він став оповідати нові, ще фантастичніші історії. Вражені моряки тільки ахали, слухаючи розповіді про семиголових морських зміїв, за розмірами разів у п’ять більших, ніж “Улюбленець Нептуна”, про кочуючі острови, на яких знаходяться цілі держави, про їхніх жителів із собачими головами, про велетнів людоїдів з очима на лобі й потилиці, про чарівних сирен, що своїми піснями заманюють мандрівників у морські безодні…
Феді давно набридло слухати п’яні теревені боцмана, і він, побачивши Ніанга, кинувся йому назустріч.
— Де ти був? Я весь ранок тебе шукаю, — сказав Федя.
— Я чистив капітанів камзол… Дієго послав розшукати тебе. Він хоче зіграти з тобою в шахи…
— Зачекає. Давай краще вилізем на щоглу.
— Давай. А боцман не лаятиме?
— Йому зараз не до нас, — махнув рукою Федя. — Він ще три години базікатиме.
Хлопчики полізли до порожнього марсового майданчика, на якому відмовився нести вахту Альфонсо.
Федя відчував себе на сьомому небі. З першого ж дня перебування на каравелі він тільки й мріяв, як би видертися на самісінький верх грот-щогли, заздрив матросам, що спритно перебігали по вантах. І ось він нарешті на щоглі! Чудесна панорама дрімотного океану тяглася в далечінь, скільки сягало око. Жодна хвилька не порушувала морську гладінь. Здавалося, каравела стояла посередині велетенського ставка, в якому ніколи не бушують шторми, не перекочуються гігантські багатометрові вали.
Замилувавшись величною картиною, Федя помітив у далині водяний фонтан і крикнув:
— Ніанг, поглянь! Там кашалот! А он іще! О, та тут їх ціле стадо!
— Ага, бачу! — зраділо підстрибнув негр. — Які величезні риби!
Федя розповів товаришеві все, що знав про китів, пояснив, що це не риби, а тварини-ссавці, які живуть у морі, що в них є легені… Згадав Кудряш і про те, що в тропічних морях водяться лише кашалоти, а в холодних водах — сині кити, фінвали, горбачі, касатки, пляшконоси. Найбільші з них — сині кити — бувають завдовжки до тридцяти п’яти метрів і вагою до ста шістдесяти тонн.
Хлопчикам дуже хотілося розглянути кашалотів зблизька, але ті раптом зникли. Зненацька поряд із кораблем промчала зграйка летючих рибок, мабуть, рятуючись від якогось хижака. І справді — з марсового майданчика було добре видно, як швидко пропливла схожа на торпеду акула. Велетенська риба, довжиною метрів із п’ятнадцять, лишала за собою пінявий слід.
Летючі рибки більше не з’являлися, зникла й акула. Хлопчикам обридло сидіти у “воронячому гнізді”, і вони спустилися на палубу.
Спираючись на палицю, капітан жваво розмовляв на носі каравели з алхіміком. Поряд стояли стерничий і Доменіко. Захоплені балачкою, вони не помітили Федю й Ніанга, які прошмигнули в каюту капітана.
— Зачекай мене тут, — сказав Ніанг, — я збігаю до Габріеля, можливо, у нього знайдеться щось попоїсти.
— Стривай, друже, — зупинив негра Федя й коротко розповів, що бачив уранці Гуго, який вертівся біля камбуза і щось нашіптував коку. — Хтозна, чи не задумав він підсипати трунку в їжу?
— А де ж ми пообідаємо? — розгублено спитав Ніанг.
— Не турбуйся, — заспокоїв його Федя, — їжі нам вистачить на кілька днів. — І він кинувся розшукувати свій рюкзак, що якимсь чином потрапив за скриню. Старенький поношений мішок не привернув уваги матросів, і все в ньому виявилось цілим.
Федя став виймати речі, за якими вже скучив. Присівши біля нього, Ніанг зачудовано розглядав кожен новий предмет, що з’являвся із рюкзака. Вони здавалися йому неоціненним скарбом, чимсь загадково-надприроднім…
Спочатку Федя витяг дві банки консервів і пачку галет, потім светр, сірники, рушник, чотири пачки концентратів, червону майку, барометр… Нарешті — електричний ліхтарик, ножик, коробку ментолових цукерок, кусок суничного мила й альбом з фотографіями.
Кудряш простяг майку Ніангу й сказав просто;
— На, одягни… Дарую тобі.
— О, що ти! Що ти! — жахнувся Ніанг. — Мені не можна… Я негр і не маю права носити таку гарну сорочку.
— Дурниці! — вигукнув Федя. — Носи й нікого не бійся. — ї він натягнув майку на отетерілого від радощів хлопчика.
Проте Кудряшеві цього здалося не досить. Трохи повагавшись, він зняв із себе половину значків і начепив їх на груди Ніанга.
Чорний хлопчик весь аж сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що любовно погладжував блискучі значки та причмокував губами.
Федя сховав у рюкзак свої речі й продукти, лишивши на столі дві пачки концентратів з гороховим супом і журавлиновим киселем, банку рибних консервів “В’язь у томаті”, галети й коробку цукерок. Електроліхтарик і ножик він поклав до кишені, а барометр повісив над ліжком.
Захопивши з собою концентрати, хлопчики подалися до камбуза. Надходив час обідати, і Габріель тупцював біля казана, готуючи якусь юшку. Важкий дух тухлого м’яса змушував відвертати носа, та кока це не турбувало. Щось стиха мугикаючи, він різав м’ясо здоровенним ножем. Руки в сп’янілого Габріеля тремтіли, і шматки м’яса падали прямо на палубу. Тоді він піднімав їх і, витерши об свій брудний фартух, кидав у казан.
Федя відчув, як до горла йому підкочується блювота, коли вгледів цю картину… Мимохіть у пам’яті спливла рідна домівка, чиста світла кімната, в якій він щоранку прокидався від солодкого сну… Дзвонить будильник. Чверть на восьму. Федя зіскакує з ліжка, вмикає радіо й починає робити зарядку… Як чудово потім підставити спину під холодний душ і насухо витерти тіло волохатим рушником! Відчуваєш себе свіжим, бадьорим, сповненим сил… А там уже мама приготувала сніданок — його, Федині, улюблені пиріжки з яйцями й цибулькою плавають у маслі на сковорідці. Поряд стоїть чашка гарячої кави… В хлібниці — запашні ванільні сухарики. Він швидко з’їдав їх, а потім довго сперечався з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона настійливо намагалась покласти йому в портфель. Той бутерброд потім, під час великої перерви, був йому як знахідка… Та ось скінчилися уроки. За п’ятнадцять хвилин він уже вдома. На столі записка іспанською мовою (ото ще мама! Вона завжди зверталася до нього по-іспанському): “Обід у холодильнику. Обов’язково розігрій його… Не забудь закрити газ. Я повернуся пізно. Цілую. Мама”.
Гарячий клубок підкотив Феді до горла, боляче стислося серце. Де-то вона, мама, тепер? Що робить? Скільки сліз пролила, дізнавшись, що він зник із табору… О, батьків уже, напевно, повідомили про все!
…Увечері тато й мама вдома. Тато пропонує зіграти в шахи. Та хіба ж усидиш за шаховою дошкою, коли на
