Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

Але Якушев раптово затнувся й посерйознішав.

— Це я так, по приколу. Ти на Тамарку не гони. Людина на таке зважилася! Я особисто відразу її втроє заповажав! Ти, це, про костюми давай пояснюй. У чому лажа? Начебто ж Танька твоя в нас модельєр. Вона ж, начебто, на шматті знається…

— Ото ж бо й воно! — зітхнув Гаврилкін. — Ти ж знаєш, як Танька до мене ставиться! Знає, що ми з Тамаркою з дитинства дружимо, ревнує страшенно. Нюхом чую, зумисне з неї своїми костюмами опудало зробить. Ревнощі — штука отруйна…

— Що? Що?! Що-о-о?! — задихаючись від обурення, зашепотіла червона, як сто тисяч раків, Танька. — О! — вона відскочила від дверей і аж зубами заскреготіла. — Як тільки можна про мене таку нісенітницю вигадати? Я — ревную? Я навмисне костюми попсую?!?! Ух, та я не я, якщо в довіреної мені моделі не буде найкращих костюмів на всьому конкурсі!

— Ну як? — знову Ангеліна з дзеркала звернулася до мене.

— Вражає! — тільки й змогла видихнути я. — Ет, от би мені тут придумати щось таке…

— Чогось довгенько ви свого лобика розглядаєте… Наврочити можете… Прищами потім піде. Ось, уже й почервоніння з’являється… — уже знайомий мені страх знову подав голос.

— А в нас нині модно так, із почервонінням! — я примудрилася змусити себе не брати його «порад» до серця й навіть засміялася у відповідь.

— І все-таки мені таке довге ваше зазирання в дзеркало здається підозрілим!

— Настав час зав’язувати, — серйозно промовила Ангеліна. — Знайди будь-яке інше дзеркало для зв’язку. Це вони, певне, зараз візьмуть під контроль. Я хвилююся й хочу знати, як твої справи й чи не час нам назад мінятися світами. Бувай! Намагатимуся бути поблизу дзеркал, щоб ти могла із мною зв’язатися.

Коли страх обійшов клітку й наблизився до мене, косметичка вже стала млявою і холодною. На жаль, страх все одно про щось здогадався…

— Знаєте що? — глузливо звернувся він до решти. — Я ж не дурень якийсь! Начебто й карати вас нема за що, та не безневинні ви, бачу! Попереджаю відразу: ми вживемо заходів! Виключимо можливість зв’язку з реальним світом через дзеркала. На час проведення конкурсу — це в нашій владі. Дивіться, скільки хочете, а ось зв’язок за допомогою дзеркал буде неможливий. А раптом ви там збираєтеся радитися про конкурс із кимось забороненим? Хо-хо, не вийде! Чао!

Оце так! Ледь я навчилась спілкуватися з реальними світом, як відразу й примудрилася залишитися без зв’язку. Лихо, та й годі!

Докучливий страх вирішив, що зробив достатньо, й забрався геть. Його старанність, імовірно, потребувала застосування десь в іншому місці.

— Такий не пропаде! — пробурчала йому вслід Ведмедик. — Йому від нас завжди підживлення знайдеться… Виховуй себе, не виховуй, все одно з приводу зовнішності переймаєшся. Часом глянеш у дзеркало — начебто нічого, а іншим разом так налякаєшся, що відразу десяток обідів і вечерь для такого мерзотника, як цей страх, створиш!

— А коли «начебто нічого»? — з очевидним глузуванням поцікавилася Баба Яга. — Треба думати, це коли дзеркало як передавач використовуєш, чи не так? Розповідайте, з ким зв’язок тримали? Всім тут, між іншим, цікаво…

Ведмедик від такого нахабства на мить мови позбулася. І дуже добре, інакше я ніколи не змогла б почати настільки важливої для нас усіх розмови:

— Нам потрібно втікати, — серйозно сказала я, на мить витягаючи ключа від клітки з кишені та показуючи його всім присутнім. — Причому терміново. Ще до конкурсу…

— Який жах! — Царівна сполотніла. — Але ж… Але ж тоді конкурс не відбудеться? А як же моє весілля? А як же данина традиціям і Принц? Я не можу його так підвести…

— Та вам утікати не обов’язково, — не розгубилась я. — Вас-бо поїдати ніхто не збирається. Вам так навіть спокійніше буде. Залишитеся єдиною учасницею конкурсу, однозначно здобудете перемогу.

— Цілком виключено! — навперебій заторохтіли тітоньки. — Без розмаїття учасниць конкурс не відбудеться! Крім того, Дракон, коли виявить, що всі втекли, може розгніватися… Зжере ще нашу красуню-Царівночку від злості…

— Дракон — не зжере. По-перше, він вегетаріанець, по-друге — він сам дав мені ключі від клітки, — і я взялася докладно розповідати про розмову з Його Багатоголовістю.

На жаль, ситуації це нітрохи не покращило.

— Царівні втікати нема сенсу. А ми без неї з місця не зрушимо, — згорьовано, але твердо заявили тітоньки. — Мало там яка небезпека може загрожувати нашому дитяткові!

— Правильно! — басом загули няні. — Якщо втікати, то всім разом! Трапиться що з Царівною — ми собі потім не пробачимо.

— Ну й що ж це виходить?! — я настільки роздратувалася, що раптом виявила в собі дар мислити тверезо й логічно. — Царівна в нашій втечі участі брати не може, бо їй це невигідно. Адже якщо всі ми втечемо, не буде ж кому брати участь у конкурсі! При цьому ви, вельмишановні тітоньки й няні, без Царівни йти із замку не збираєтеся. А чи розумієте ви, що іншого шансу залишитися без контролю глядачів і почесної варти у нас не буде, аж поки нас не здадуть Драконовому Морському Чудовиську?

Чотири пари очей дивилися на мене пильно й тривожно. Тітоньки й няні досі сумнівалися. Вони ніяк не зважувались на втечу, але й відмовляючись від неї, почувалися незатишно.