Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна
— А ти звідки знаєш? — здивувалася Баба Яга.
— Я не знаю, я складаю, — гордо посміхнулася Ведмедик. — Зате як гарно й вірогідно, чи не так? Ет, Віро, якби ти так уміла, то, певне, навчилася б змінювати наш світ під свою уяву… У руках людини реального світу такі вигадки — страшна зброя… Але, на жаль, твій практичний склад розуму не дає волі уяві…
— Перше, що я б начаклувала, якби могла — це хоч трохи ввічливості для тебе, — буркнула я у відповідь.
Розмова ця відбувався вже дорогою до підземного ходу, через який ми вирішили залишити замок. Ми з Ведмедиком гарчали одна на одну, решта учасників походу мовчки переживали все, що відбувалося. Дядьки й верба, крекчучи, волокли ложе з Красунею. Клітка з Чеширчихою перекочувала до турботливих Тітоньок. Жаба, як у себе вдома, розляглася на широкому плечі мого Ведмедика та невдоволено трусила губою, осудливо поглядаючи навсібіч. Здавалося, Драконова порада втекти із замку була далебі не найкращою ідеєю.
— Стривайте! — Царівна затрималася біля чергової схеми замку. — Дивіться, ось тут поруч кабінет Дракона. Там напевно є пристрої прямого зв’язку. Можна, я зв’яжуся з Принцем? Потрібно попередити його про наш план… Бо уявляєте, що він подумає, коли довідається про мою втечу з конкурсу?
Ми саме стояли на першій сходинці з похмурих кам’яних сходів, що вели до лункого вогкого підземелля, звідки віяло жахом і чувся чийсь стогін. Загалом, думка податися до Драконового кабінету була досить дурнувата, але ми її прийняли з радістю. Чого не зробиш, аби тільки відтягти необхідність спуску в страшний підземний лабіринт. Тим більше, в мене раптом виникла одна ідея. На ходу змінюючи план дій, ми помчали влаштовувати сеанс зв’язку.
Велике вікно, зашторене важкою чорною тканиною, виявилося екраном. Няні покрутили якісь ручки на підвіконні перед ним, посперечались про те, які важільці натискати, й зуміли-таки налагодити зв’язок із палацом. За невеликим столиком у просторій, звідусіль заскленій і дуже світлій кімнаті сидів тендітний білявий юнак. Сонячні проміннячка, відбиваючись від предметів навколо нього, перестрибували на його кучері й вовтузилися в них. Юнак не помічав нас. Він зосереджено майстрував солдатиків з паперу.
— Добридень, Принце, — тихо мовила Царівна, і я не впізнала її голосу. Якісь нові, ніжні й трохи сумні інтонації звучали в ньому.
— Що?! — Принц стрепенувся, насупився, однією рукою рвучко сховав за спину всіх солдатиків, безжально мнучи їм кінцівки, іншою спробував поправити свою зачіску. — Ох, Царівно, ви з’явилися так несподівано… Та ще й із гостями… Принц кивнув нам. Схоже, бачив він нас, як і ми його, теж десь на вікні. — Мої, кгм… важливі стратегічні справи, що вершать долі імперії, не терплять такого різкого втручання. Але вам, люба моя, можна все! — Принц раптом густо почервонів, зробився зовсім хлопчиськом і нервово розсміявся. — Ет, не вдається мені поважна мова, чи не так? Тато каже, мені жахливо бракує солідності… Насправді мені бракує окремого замку й незалежності, але про це нікому знати не потрібно, — Принц підморгнув нам і закохано глянув на Царівну. — Кажи, люба моя, що ти хотіла!
— Попередити, що втікаю, — боязко почала вона.
— Ні, — в голові моїй кілька секунд тому дозріла чітка пропозиція, і я виклала її Ведмедикові. Тепер та безцеремонно втрутилася в розмову закоханих, — вона хотіла викласти нашу пропозицію всьому журі та організаторам конкурсу.
— Добре, — принц відразу взявся натискати якісь кнопочки. — Зараз усіх зберемо.
І ось у кожному вікні кімнати виникло по зображенню. Сонячні промінчики ображено вискочили, бо вікна для доступу світла в кімнату просто не залишилося. Все налаштовувало на складну, ділову розмову. У найбільшому вікні, просто поруч із Принцем, світилося зображення Короля. Якби хтось надув Принца, мов гумову іграшку, вийшов би Король — так вони були схожі зовні, але настільки ж відрізнялися вдачами.
— Слухайте-но, — тоном, яким зазвичай звертаюся до однокласників на класній годині, почала я. — Дракон не хоче нас їсти, ми — не хочемо бути з’їденими, ви — не хочете, щоб весілля Принца й Царівни було затьмарено чиїмись смертями, Його Часовість не хочуть, щоб ми залишалися темною плямою на його сумлінні…
— Звідки ти це знаєш? — Ведмедик якось примудрилася вивернути кутик губи в мій бік.
— Я не знаю, я складаю, — чесно відповіла я. — Ну, для правдоподібності…
Ведмедик скосилася на мене око з подивом і повагою та відразу повернулася до переговорів:
— Коротше, усі не хочуть нашої смерті, але всі її навіщось провокують, о! — підбила вона підсумок моїм думкам.
— Ми пропонуємо вирішити цю проблему миром. Вам потрібно, щоб відбувся конкурс? Будь ласка, хай відбувається. Вам потрібно, щоб ті, хто програє, пішли комусь на поживу? Нехай так і буде. Потрібно просто зробити, щоб таких, хто програє, не виявилося серед нас. Знаєте, як у модних журналах? Оголошується конкурс, усі шлють свої фото. Думаєте, там залишається одна переможниця? Ні! В кожному конкурсі мінімум десяток номінацій. Міс Екстравагантність, Міс Оригінальність, Міс Права Брова, Міс Лівий Нижній Зуб… Та мало там скільки ще можна придумати титулів! І все — чесно. Брови в Міс Права брова й справді найгарніші з-поміж усіх конкурсанток. Розумієте, до чого ми хилимо? Дайте кожній учасниці конкурсу якийсь титул. Сама Міс Чарівність — ну, тобто наша Царівна — отримає в нагороду Принца, решта — призи й пошану. Не буде таких, що програли, то й Дракон не отримає нічого й буде, уявіть собі, дуже задоволений. Ну? Згодні?
Тиша, яка була відповіддю, мало не оглушила мене. На жодне запитання у своєму житті я ще не чекала відповіді так напружено.