Книга Джунглів - Редьярд Джозеф Кіплінг

Мауглі невтомно працював аж до вечора і з вовчою допомогою нарешті зняв з мертвого тигра величезну смугасту шкуру.

– Тепер треба сховати шкуру і пригнати додому буйволів. Допоможи мені зібрати їх, Акело!

Буйволів пригнали уже в сутінки, і коли стадо підходило до селища, Мауглі побачив вогні й почув, що в храмі б’ють у дзвони і сурмлять у сурми. Здавалося, півсела вийшло до воріт його стрічати.

«Це тому, що я вбив Шер-Хана», – подумав він. Та в його бік градом полетіло каміння, і люди закричали:

– Чаклун! Вовкулака! Вовчий приблуда! Геть звідси! Забирайся, а то жрець знов оберне тебе на вовка! Стріляй, Балдео, стріляй!

Старий англійський мушкет гучно ляснув, і поранений буйвіл заревів від болю.

– Знову чари! – закричали селяни. – Він може відводити кулі! Балдео, це ж твій буйвіл!

– Чого це вони? – розгублено спитав Мауглі, коли каміння посипалося знову.

– А вони схожі на Зграю, оці твої брати, – спокійно сказав Акела, сівши на землю. – Якщо зважати на кулі, вони начебто надумалися тебе прогнати.

– Вовк! Вовчий приблуда! Геть звідси! – горлав жрець і розмахував гілкою священної рослини тулій.

– Знову те саме? То мене проганяли за те, що я людина, тепер – за те, що я вовк. Ходімо, Акело!

Жінка – то була Мессуа – побігла через вулицю до стада і крикнула:

– Сину мій, синку! Вони кажуть, що ти чаклун і вмієш, коли захочеш, обернутись на вовка! Я їм не вірю, та все ж тікай, бо вони тебе вб’ють. Балдео каже, що ти чаклун, та я знаю, що ти помстився за смерть мого Натху.

– Повернися, Мессуа! – кричали селяни. – Повернися, а то ми заб’ємо тебе камінням!

Мауглі засміявся коротко й люто, бо камінь поцілив йому в губи.

– Біжи до них, Мессуа. Це дурна вигадка, як ото розповідають увечері під шовковицею. Але я справді помстився за твого сина. Прощавай і біжи хутко, бо я зараз пущу на них стадо, а буйволи мчать швидше, ніж каміння. Я не чаклун, Мессуа! Прощавай!.. Ану, ще раз, Акело! – гукнув він. – жени їх до воріт!

Буйволи вже й самі рушили до селища. Акела міг не підганяти їх своїм виттям – вони ввірвалися у ворота, розкидавши натовп.

– Полічіть їх! – зневажливо крикнув Мауглі. – А то раптом я вкрав у вас буйвола! Я більше не пастиму вашої череди. Прощавайте, люди, і дякуйте Мессуа за те, що я не покликав своїх вовків, щоб вони поганяли вас по вулиці.

Він обернувся і подався геть разом зі старим вовком і дорогою, задивившись на зорі, почувся щасливим.

– Я більше не спатиму в закапелку, Акело. Зараз візьмемо шкуру Шер-Хана – і гайнемо звідси. Ні, селянам ми нічого не зробимо, бо Мессуа була добра до мене.

Коли над луками зійшов місяць, перелякані селяни побачили, що Мауглі з двома вовками в супроводі та з клумаком на голові біжить до лісу риссю – як бігають вовки, швидше, ніж вогонь пожирає степ. Тоді вони закалатали у дзвони і засурмили в сурми ще гучніше. Мессуа плакала. Балдео брехав без сорому, розповідаючи про свою пригоду в джунглях, і врешті-решт добрехався до того, що Акела нібито стояв на двох лапах і говорив по-людському.

Місяць уже зайшов, коли Мауглі та обоє вовків підійшли до Скелі Ради і спинилися перед лігвом матері-Вовчиці.

– Людська зграя прогнала мене, мати! – крикнув Мауглі. – Та я дотримав слова і повернувся зі шкурою Шер-Хана.

Мати неквапно вийшла з печери зі своїми вовченятами, і її очі зблиснули, коли вона побачила шкуру.

– Того дня, коли він зазирнув у нашу печеру, полюючи на тебе, моє Жабеня, я сказала йому, що з мисливця він обернеться на здобич. Ти все зробив як належить.

– Ти вчинив добре, Малий Брате, – почувся чийсь оксамитовий голос у чагарнику. – Ми тут скучили за тобою. – І Багіра підбігла до Мауглі й потерлася об його босі ноги.

Вони разом піднялися на Скелю Ради, і на тому пласкому камені, де колись сидів Акела, Мауглі розпластав тигрячу шкуру, прибивши її чотирма бамбуковими кілками. Акела ліг на шкуру і, як то було колись, почав скликати вовків на Раду: «Погляньте сюди, гей, вовки!» – достоту як тієї ночі, коли Мауглі привели сюди вперше.

Відтоді як скинули Акелу, Зграя лишалася без ватажка, і вовки полювали самі по собі та гризлися між собою. Проте зараз вони, за давнім звичаєм, прийшли на поклик. Дехто з них кульгав, а інші ледь шкутильгали, поранені кулями; одні геть змиршавіли, бо їли усяку покидь, а багатьох уже й бракувало. Але всі, хто лишився живий, прийшли на Скелю Ради і побачили смугасту шкуру Шер-Хана на камені та здоровенні пазурі, що метлялися на кінцях лап. А потім Мауглі заспівав пісню, в якій не було жодної рими, – ця пісня наче сама злітала з його вуст, і він кричав її на весь голос, стрибаючи на хрусткій шкірі, і відбивав ритм п’ятами, поки йому не забило подих, а Сірий Брат і Акела, тільки-но