Книга Джунглів - Редьярд Джозеф Кіплінг
– Облиш його, – сказав чоловік Мессуа. – Не забувай, він ще ніколи не спав у ліжку. Якщо він справді посланий нам замість сина, то нікуди не втече.
Мауглі розлігся у високій траві край поля. Та не встиг він заплющити очі, чийсь холодний ніс штовхнув його в шию.
– Тьху! – сказав Сірий Брат (то був старший з дітей матері-Вовчиці). – І задля цього я біг за тобою двадцять миль! Від тебе тхне димом і хлівом – як від людини. Вставай, Малий Брате, я приніс тобі новину.
– Чи всі здорові у джунглях? – спитав Мауглі, обнявши його.
– Усі, крім вовків, обпечених Червоною Квіткою. Слухай далі. Шер-Хан полюватиме далеко в лісі, поки його шкура не загоїться, – він добряче обпікся. Він поклявся, що вкине твої кістки у воду Вайнганги, коли повернеться.
– Це ми ще побачимо. Я теж дав клятву. Але чути новини завжди приємно. Я сьогодні дуже втомився від усього нового, Сірий Брате, але ти завжди розповідай мені про все нове.
– Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе нас забути? – з тривогою спитав Сірий Брат.
– Ніколи! Я ніколи не забуду, що люблю тебе і всіх у нашій печері. Та не забуду й того, що мене вигнала Зграя.
– Але інша Зграя теж може тебе вигнати, Малий Брате. Люди – то люди, і їхня мова – все одно що кумкання жаб у болоті. Коли я прийду знов, то чекатиму на тебе в бамбуковому гаю край пасовиська.
Упродовж трьох місяців після цієї ночі Мауглі майже не виходив за сільські ворота, бо старанно вивчав людські звичаї. Передовсім йому довелося одягти пов’язку на стегна, що було дуже незручно, потім навчитися рахувати гроші, не знати для чого, і ще орати землю, хоч і в цьому він не бачив ніякої користі. Сільські дітлахи весь час насміхалися з нього. Добре, що Закон Джунглів навчив Мауглі володіти собою, бо в джунглях від цього залежить життя і здобич. Та коли діти дражнили його за те, що він не хотів бавитися з ними чи запускати змія, або за те, що неправильно вимовляв якесь слово, його спиняла лише думка про те, що мисливцю не годиться убивати слабких та безпорадних дитинчат.
Мауглі й сам не знав про свою силу. У джунглях він почувався слабшим за звірів, а тут люди казали йому, що він дужий, як бик. Він не знав страху, і коли жрець сказав йому, що бог у храмі розгнівається на Мауглі, якщо той буде красти в жерця мангові плоди, Мауглі схопив статую ідола, приніс її до жерця додому і попросив зробити так, щоб бог розсердився й Мауглі міг з ним побитись. Жрець не міг чути такого страшного неподобства, але сяк-так заспокоївся, коли чоловік Мессуа насипав йому чимало срібних монет, щоб власкавити бога.
До того ж Мауглі не розумів різниці між людьми, яку створюють касти. Коли віслюк гончаря впав у яму, Мауглі витяг його за хвоста і допоміг укласти горщики, які гончар віз на ринок у Канхіварі. Це вже нікуди не годилося, бо гончар належав до нижчої касти, а віслюк – тим паче. Коли жрець почав сварити Мауглі, той відповів, що всадовить на віслюка його самого; і тоді жрець поскаржився чоловікові Мессуа й додав, що треба якнайскорше зайняти Мауглі якимось ділом. Після цього сільський староста наказав Мауглі зранку йти на пасовисько і стерегти буйволів. Це найбільше втішило самого Мауглі. Того ж вечора, вважаючи, що він уже приносить селянам неабияку користь, він приєднався до товариства, яке після роботи збиралося на кам’янистому майданчику під великою шовковицею. Тут було сільське збіговисько, куди приходили викурити люльку і сільський староста, і перукар, і сторож, що знали всі сільські побрехеньки, і старий Балдео, сільський мисливець, у якого був справжній англійський мушкет. У верхів’ї дерева сиділи мавпи, а в норі під камінням майданчика жила кобра, якій щовечора ставили мисочку молока, бо вважали її священною. Літні чоловіки сиділи навколо дерева, балакали до пізньої ночі й курили тютюн з великих кальянів. Вони розповідали дивовижні історії про людей, богів та привидів, а Балдео розводився про усілякі дива, про звичаї звірів у джунглях, і діти, що сиділи поза колом, витріщалися на нього у захваті. Найбільше було розповідей про звірів, бо джунглі починалися одразу за селищем. Олені й дикі свині витоптували поля, а часом у сутінках тигр міг схопити людину біля самісіньких сільських воріт.
Мауглі, звісно, дуже добре знав те, про що йшла мова, і затуляв лице долонями, аби не бачили, як він сміється. Балдео, поклавши мушкет на коліна, розповідав одну побрехеньку за іншою, а Мауглі аж трясся від сміху.
Балдео твердив, що тигр, який вкрав сина Мессуа, був зачаклований і що в нього переселилася душа старого лихваря, померлого кілька років тому.
– Їй-бо, це так, – казав він, – бо Пуран Дас завжди кульгав. Йому перебили ногу під час бунту, коли спалили всі його грошові книги, а цей тигр, про якого я кажу, теж кульгавий: він петляє.
– Атож, так воно й є! – підтакнули сивобороді мудреці, закивавши головами.
– Невже всі ваші розповіді – отака полова? – сказав Мауглі. – Цей тигр кульгає, бо такий вродився, і всі про це знають. А твердити, наче душа лихваря живе у звірові, що боягузливіший від шакала, можуть лише дурні діти.
Балдео аж укляк з подиву, а староста витріщив очі.
