Домбі і син - Чарльз Діккенс
— О, який гордий, строгий джентльмен! — захихотіла стара, трясучи головою та потираючи зморщені руки. — О, строгий, строгий! Але, ваша милість, самі все побачите, на власні очі, й почуєте самі, на власні вуха, — не наші… і якщо вашу милість наведуть на слід, ви ж за це щось заплатите, правда, голубе шановний?
— Гроші, — відповів містер Домбі, якому це запитання явно додало спокою й певності, — я знаю, творять чудеса. Навіть такий несподіваний і неймовірний шанс, як цей, можуть обернути на користь. Так, за будь-які вірогідні відомості я заплачу. Тільки спершу мушу їх мати, щоб судити про їхню цінність.
— Невже ви не бачили нічого сильнішого за гроші? — спитала молода жінка, не встаючи з місця — навіть не рухнувшись.
— Тут, по-моєму, ні, — сказав містер Домбі.
— Але деінде повинні були бачити, я думаю, — відповіла вона. — Невже не бачили жіночого гніву?
— У тебе, шльондро, загострий язик, — сказав містер Домбі.
— Не завжди, — відказала вона, без тіні емоцій. — А говорю це вам, щоб ви нас тут краще зрозуміли і більше вірили. Жіночий гнів тут напевне не інакший, ніж у вашому красному домі. У гніві тут я. І вже багато років я маю не менші, ніж ви, підстави для гніву — на того ж самого чоловіка.
Він мимоволі здригнувся і глянув на неї вражено.
— Так, — з чимсь, схожим на сміх, сказала вона. — При всій, здавалося б, величезній різниці між нами — це так. Як і чому воно так — не має значення, це моя справа, а я свої справи не розголошую. Я хочу вас із ним звести, бо я на нього люта. Мати в мене скнариста і вбога, вона будь-які відомості повизбирує на продаж і продасть усе, що завгодно і кого завгодно, — аби за гроші. Мабуть, годиться-таки, щоб ви їй заплатили, коли вона вам допоможе в тому, що вас цікавить. Але мною керує не це. Я вам сказала, що — і мені цього досить — я від свого не відступлюся, хай би ви тут з нею за кожен гріш висварювалися. Це все. Більше мій гострий язик ні слова не скаже — навіть якщо ви до самого світку просидите.
Стара, яка виявила значне занепокоєння під час отої промови, що загрожувала зменшенням сподіваного зарібку, легенько сіпнула містера Домбі за рукав, шепочучи, щоб не звертав на дочку уваги. Він глянув на одну й другу вимученими очима й сказав глухіше, ніж звичайно:
— Кажи вже, що ти там знаєш.
— Е, не так прудко, ваша милість. Треба ще декого зачекати, — мовила стара. — Все те ще треба видобути з декого… вивудити… підчепити і витягнути з нього.
— Що ти хочеш сказати? — спитав містер Домбі.
— Терпіння, — закаркала вона, поклавши йому на плече скорчену, як пазуриста лапа, руку. — Терпіння! Я все добуду. Це я вмію. А як буде таїти щось, — закарлючила всі десять пальців добра місіс Браун, — видеру!
Містер Домбі провів очима стару, що покульгала до дверей, аби знову визирнути на вулицю, і переніс погляд на дочку, але та сиділа незворушна, мовчазна і цілком байдужа до нього.
— Ти хочеш сказати, жінко, — мовив він, коли згорблена місіс Браун, трясучи головою й бурмочучи щось, вернулася назад, — що сюди ще хтось має прийти?
— Так, — кивнула стара, заглядаючи йому в обличчя.
— І з нього ти збираєшся витягти корисні для мене відомості?
— Так, — знову кивнула стара.
— Незнайомий?
— Та ну ж! — пронизливо засміявшись, сказала стара. — Яке то має значення! Гаразд, гаразд, — знайомий. Ваша милість його знає. Але він не повинен вас бачити. Налякається, і не буде говорити. Ви станете он за цими дверима й розсудите все самі. Ми зовсім не просимо вірити нам на слово. Що? Вашу милість тривожить, що за цими дверима? От уже підозріливі люди ті пани! Ну, то подивіться.
Її гостре око спостерегло на виду гостя оту мимовільну підозру, цілком, проте, зрозумілу за таких обставин. Щоб заспокоїти її, стара піднесла свічку до дверей, про які говорила. Містер Домбі, зазирнувши туди, побачив порожню, напіврозвалену хижу і махнув їй, щоб поставила свічку назад.
— Чи довго ще чекати на ту особу? — спитав він.
— Недовго, — сказала стара. — Може, ваша милість присяде на кілька хвилин?
Він не відповів, а почав крокувати по кімнаті з таким виглядом, наче вагався — залишатись йому чи піти, і картав себе за те, що взагалі опинився тут. Та незабаром кроки його зробилися повільніші і важчі, а замислене обличчя ще більше ствердло, коли мета, задля якої він прийшов, знову заволоділа його думками.
Поки він походжав отак, спустивши очі долі, місіс Браун, присівши на стілець, з якого підвелася була, щоб зустріти свого гостя, знов нашорошила вуха. І чи то її приспало його монотонне ходіння, чи, може, далася взнаки примхлива старість, та тільки дочка її, що виразно чула кроки надворі, вже метнула застережливий погляд на матір, коли та нарешті сполошилася. Миттю зірвавшись на ноги й шепнувши «Він!», стара хутенько випровадила гостя на його спостережний пункт, притьмом поставила на стіл пляшку та склянку — саме вчасно, щоб обхопити за шию Роба-Точильника, коли той з’явився на порозі.
— Це ж таки мій хороший хлопчик! — скрикнула місіс Браун. — Нарешті! О-хо-хо! Ти ж мені як рідний син, Роббі!
— Ой, місіс Браун! Не треба, — запротестував Точильник. — Чи ж не можна любити чоловіка, щоб не м’яти й не душити його? Обережно, у мене ж тут клітка з птицею.
— Йому клітка миліша
