Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ну? Втіхо серця! — скрикнув він у радісному пориві.— Невже те?

— Те, — гаряче ствердила Флоренс.

— Уол-р! Чоловік! Те?! — загримотів капітан, жбурнувши лискучого капелюха у віконце на стелі.

— Те, — одповіла Флоренс, плачучи й сміючись заразом.

Капітан тут же стиснув її в обіймах, а тоді, піднявши капелюха й насадивши собі на голову, ухопив Флоренс під руку і повів її нагору, де, як відчував, повинен був утяти найкращий у житті дотеп.

— Ну, то що, Уолтере? — сказав капітан, встромивши в двері променисте, як жаровня, обличчя. — Значить, по-іншому не можна, га?

Він мало не вдушився цим дотепом, який повторив ще принаймні сорок разів за чаєм, в перервах натираючи рукавом своє лиснюче лице та обклепуючи голову зіжмаканою хустинкою. Однак капітан, при бажанні, міг би вказати й поважнішу підставу для радощів, бо чути було, як він, поглядаючи на Уолтера й Флоренс з несказанною втіхою, раз у раз бубонів до себе:

— Едварде Катле, хлопче мій, найліпший курс у твоєму житті ти намітив тоді, як передав оте невеличке майно у спільне володіння!

МІСТЕР ДОМБІ І СВІТ

А що ж робить гордий чоловік, поки дні отак минають? Чи думає коли за свою дочку, чи цікавиться, куди вона заподілася? Може, гадає, що вона повернулась додому і живе собі, як і жила, у його похмурому будинку? Ніхто не відповість за нього. Відтоді він ні разу не вимовив її імені. Усі в домі так його бояться, що й не заїкаються про те, чого він твердо вирішив не згадувати, а єдиній особі, що наважується запитати його, він тут же закриває рот.

— Любий мій Полю! — лепече його сестра, бочком прослизаючи в кімнату того ж дня, коли втекла Флоренс. — Твоя дружина! Ота вискочка! Невже те, що долинуло до мене, таки правда? Невже вона так віддячила за твою безмірну відданість, — таж ти навіть своїх родичів приносив у жертву її примхам та зарозумілості? Бідний мій брате!

Виголосивши цю промову й чуло нагадавши про те, що її не було запрошено на весільний обід, місіс Чік щедро використовує свою хустинку й кидається на шию містерові Домбі. Але містер Домбі холодно вивільняється з обіймів і садовить її на стілець.

— Спасибі за співчуття, Луїзо, — каже він, — хоч я бажав би, щоб ти вибрала якусь іншу тему для розмови. Як я почну скаржитись на свою долю або скажу, що потребую потішань, то тоді можеш їх висловити, коли будеш така ласкава.

— Полю, голубчику, — відповідає його сестра, похитуючи головою й прикладаючи хусточку до обличчя, — я знаю твою силу духу й більше ні слова не скажу про цю таку болючу й відразливу подію, — на голови цих прикметників місіс Чік вивергає нищівне обурення, — але дозволь мені спитати, — хоч я й боюся почути те, що мені до решти розіб’є серце, — ця нещасна дитина, Флоренс…

— Луїзо! — суворо перепиняє її брат. — Годі! Ні слова про це.

Місіс Чік може лише хитати головою, використовувати свою хусточку й оплакувати звироднілих Домбі, що вже й не Домбі тепер. Але чи винна Флоренс у втечі Едіт, втекла разом із нею, чи зробила щось не те, чи не так, чи взагалі щось зробила, а чи нічого — про все те вона навіть гадки не має.

Але він іде собі своїм шляхом, не збочуючи, ховаючи свої думки та почуття в грудях і не ділячись ними ні з ким. Він і не пробує шукати свою дочку. Може, він думає собі, що вона живе в його сестри, — а може, що й під власним його дахом. Може, він весь час думає про неї, — а може, й ніколи. Дивлячись на нього, можна гадати що завгодно.

Певне лише одне — він не думає, що втратив її. І навіть не підозрює цього. Він занадто довго жив замкнений у вежі своєї гордині, завжди бачив її — тихе, сумирне створіння — на стежці десь унизу і не боявся цього. Хоч як тяжко впала на нього його ганьба, проте не пригнула його до землі. Корінь міцний і глибокий, з роками розрісся навсібіч і тягне соки звідусіль. В дерево ударила блискавка, але воно стоїть.

Хоч він і ховає свій внутрішній світ од світу навколишнього (котрий, як йому здається, має зараз одну мету — стежити за кожним його кроком, хоч куди б він ішов), але не може приховати зрадливих його слідів — запалих щік та очей, поморщеного чола та похмурої задуми. Непроникний, як завжди, він, проте, уже не той, що був, гордий, як завжди, він, однак, почуває приниження, — інакше усіх тих слідів не було б.

Світ. Що думає про нього світ, як дивиться на нього, що у ньому бачить і що каже — ось демон, який переслідує його. Скрізь, де він, там і демон; ба гірше, навіть там, де його нема. Він разом з ним виходить до челяді й водночас чує, як той шепочеться у нього за спиною, бачить, як показує пальцем за ним на вулиці, як вичікує на нього в його конторі, як підморгує з-за плеча якогось заможного комерсанта, як киває йому й лопоче щось між юрби, — завжди, хоч куди б він прийшов, демон уже тут як тут і — він добре це знає— трудитиметься найстаранніше, коли він піде. Коли він зачиняється на ніч у себе в кімнаті, його демон — в його домі і поза домом: чути, як він ходить по бруку за вікном, видно, як визирає з газетних шпальт на столі. Всюдисущий, він їздить пароплавами й залізницями, це невгомонний трудяга, що працює тільки на нього.

І це не просто витвір його уяви. В головах інших людей він не менш діяльний, ніж у його. От хоча б у кузена Фінікса, який приїздить з Баден-Бадена спеціально для того, щоб поговорити з містером Домбі. Чи — у майора Бегстока, який товаришує кузенові Фініксу в цій