Домбі і син - Чарльз Діккенс

Капітан кивнув містеру Тутсу, який з ошелешеним видом почимчикував услід за ним на піддашшя і без жодного попередження з боку свого проводиря опинився в новій оселі Флоренс.

Подив та втіха бідолашного містера Тутса були такі, що могли знайти собі тільки чудернацькі вияви. Він підбіг до Флоренс, ухопив її руку, поцілував, пустив, ухопив знов, упав навколішки, лив сльози, хихотів і цілковито не зважав на небезпеку з боку Діогена, який, добачаючи в цій поведінці певну войовничість намірів, крутився круг нього безперестанку, наче вагався, куди ж його вкусити, зате не мав ніяких вагань, що вкусити треба.

— Ой Ді, який же ти поганий, непам’яткий собака! Я така рада, що бачу вас, любий містере Тутсе!

— Спасибі, — відповів містер Тутс. — Я почуваюся дуже добре, вельми вам зобов’язаний, міс Домбі. Сподіваюся, всі ваші рідні здорові теж.

Містер Тутс вимовив це, навіть гадки не маючи, що ж він каже, потім сів і вп’явся очима у Флоренс, і на його обличчі якнайвиразніше проступала боротьба радості і розпуки.

— Капітан Джілс і лейтенант Уолтерс сказали, — ледь видихнув містер Тутс, — що я можу прислужитися вам, міс Домбі. Коли б мені вдалося якось пустити в непам’ять той день у Брайтоні, коли я повівся як… батьковбивця, а не як людина, що має свої статки, — суворо засуджував себе Тутс, — я б з радістю ліг у тиху могилу.

— Прошу вас, містере Тутсе, — сказала Флоренс, — не треба нічого пускати в непам’ять. Та я і не зможу, повірте мені. Ви завжди були безмірно люб’язні і добрі, завжди.

— Міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ваша увага до моїх почуттів пояснюється тільки вашою янгольською вдачею. Тисячу разів дякую вам. Це абсолютно пусте.

— А що ми хотіли спитати у вас, — сказала Флоренс — чи не пам’ятаєте ви, де можна знайти Сюзанну, яку ви були такі ласкаві супроводити до диліжанса, коли вона пішла від мене?

— Я не можу, міс Домбі, точно пригадати назву місцевості, що була написана на диліжансі, — по хвилинному роздумі відповів містер Тутс, — але пам’ятаю, вона казала, що не буде там затримуватись, а поїде далі. Одначе, міс Домбі, коли ви хочете, щоб вона знайшлася і була тут, то ми з Курчам приставимо її сюди з усією швидкістю, на яку тільки здатна моя відданість і його великий розум.

Містер Тутс виявив таке очевидне натхнення й захоплення перспективою стати в пригоді, а його некорислива щирість була така безперечна, що відмовити йому було б жорстоко. Флоренс делікатно втрималась од застережень, але не могла втриматись, щоб не засипати його подяками, і містер Тутс гордо узяв на себе це негайне доручення.

— Бувайте здорові, міс Домбі, — мовив містер Тутс, торкнувшись її простягненої руки, спалахнувши на виду і здригнувшись усім тілом у розпачі свого безнадійного кохання. — Дозвольте запевнити, що ваше нещастя призводить мене до відчаю, і що ви можете покластись на мене майже так, як на самого капітана Джілса. Я добре знаю, міс Домбі, всі свої хиби та вади, — це, зрештою, геть пусте, дякую, але запевняю вас, на мене можна покластись цілком, міс Домбі.

З цими словами містер Тутс вийшов з кімнати в супроводі капітана, що ввесь цей час з капелюхом під пахвою стояв осторонь і, пригладжуючи гачком скуйовджене волосся, не без цікавості дослухався до розмови. А коли двері за ними зачинилися, сонечко життя містера Тутса знову затягли хмари.

— Капітане Джілсе, — мовив цей джентльмен, спинившись унизу на сходах і обернувшись, — правду кажучи, не такий у мене настрій, щоб я міг дивитися на лейтенанта Уолтера з тим дружнім почуттям, яке хотів би до нього мати. Ми не завжди владні над нашими почуттями, капітане Джілсе, і я був би винятково вам вдячний, якби ви випустили мене з чорного ходу.

— Ви свій курс самі намітите, братику, — відповів капітан. — А в тому, що він буде чесний і гідний моряка, я нітрохи не сумніваюся.

— Ви надзвичайно люб’язні, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Ваша добра думка — велика втіха для мене. Є ще одна справа, — додав містер Тутс, затримавшись у коридорі, за піводчиненими дверима, — яку, сподіваюся, ви візьмете до уваги, капітане Джілсе, і з якою було б добре ознайомити й лейтенанта Уолтера. Я, знаєте, вже остаточно вступив у володіння своїми статками, і… і не знаю, що з ними робити. Якби я міг хоч якось придатися вам з погляду фінансів, я ліг би у тиху могилу легко й спокійно.

Більше містер Тутс не додав нічого, тільки вислизнув без шуму й зачинив за собою двері, не давши капітанові відповісти.

Ще довго після його відходу Флоренс думала про цього добряка з мішаним почуттям утіхи та болю. Він був такий чесний і щиросердий, що бачитися з ним і бачити його відданість у тяжку для неї хвилину було втіхою для серця неоціненною; але водночас думка, що вона бодай на мить зробила його нещасливим чи бодай пальцем скаламутила супокійний плин його життя, боліла їй так, що очі набігали слізьми, а груди стискалися від жалю. Капітан Катл теж, тільки по-своєму, думав про містера Тутса; думав про нього й Уолтер; і коли ввечері всі троє сиділи в новій кімнатці Флоренс, Уолтер з великим запалом вихваляв містера Тутса й переповів Флоренс, що той казав, одходячи, оздобивши його слова якнайприхильнішими коментарями та похвалами, в яких проступала його власна чесна й співчутлива душа.

Містер Тутс не приходив ні завтра, ні позавтра, ні ще кілька днів, а тим часом Флоренс, наче пташка в клітці, жила, ніким не полохана, на піддашші в старого майстра корабельних інструментів. Але з плином часу голівка її хилилась усе нижче і жалісніше, і її обличчя, що дуже скидалося на Полеве, з горішнього вікна часто зверталося до неба, наче виглядало свого янгола десь на далекому світлому березі, про який, лежачи в ліжечку, говорив її покійний брат.

Флоренс останнім часом змарніла і схудла, пережиті хвилювання не могли не відбитись на її здоров’ї. Та не тілесна недуга непокоїла її. Вона боліла душею, і причиною цьому був Уолтер.

Хоч