Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Він дуже переживає, люба моя? — питається міс Токс.
— Та, — своїм звичаєм дражливо пирхає місіс Піпчін, — він такий самісінький, як і завжди.
— Зовні, — висловлює припущення міс Токс. — Але що там на душі!
У жорстких сірих очах місіс Піпчін проглядає сумнів, коли вона тричі пирхає у відповідь: «А! Можливо! Ну, так!»
— Правду сказавши, Лукреціє, — місіс Піпчін і досі зве її Лукрецією на тій підставі, що найперші свої експерименти з дітоприборкування проводила саме на цій леді, коли та була ще нещасним, миршавим недолітком, — правду сказавши, Лукреціє, я вважаю, що то — боже спасіння. Мені такі безсоромниці теж тут не потрібні!
— Безсоромниця! Ой, як ви вірно сказали: безсоромниця, місіс Піпчін! — відповідає міс Токс. — Кинути його! Такого благородного, такого поставного чоловіка!
Тут міс Токс вже втрачає самовладання.
— Про благородство нічого не знаю, — каже місіс Піпчін, роздратовано тручи собі носа. — Але знаю одне: коли кому випадає тягти хрест, то тягти його мусить. Отакої! Потягала і я свого часу! Про що мова! Пішла — і з богом! Ніхто, думаю, за нею не плаче!
Натяк на Перуанські копальні нагадує міс Токс, що пора йти додому, і місіс Піпчін дзвонить за Тавлінсоном, щоб провів її до дверей. Містер Тавлінсон, який не бачив міс Токс цілу вічність, щирить зуби і висловлює надію, що вона в доброму здоров’ї, зауваживши, що не впізнав її спершу, під цим капелюшком.
— В дуже доброму, Тавлінсоне, спасибі,— відказує міс Токс. — І прошу вас — не кажіть нікому, що ви мене тут бачили. Я ходжу в гості тільки до місіс Піпчін.
— Слухаю, міс, — погоджується Тавлінсон.
— Страшні речі діються, Тавлінсоне.
— Свята правда, міс, — погоджується Тавлінсон.
— Сподіваюся, Тавлінсоне, — каже міс Токс, у якої за час виховної діяльності в родині Тудлів виробився повчальний тон і звичка з усякої події виносити певну науку, — сподіваюся, те, що тут трапилось, буде вам засторогою, Тавлінсоне.
— Спасибі, міс, без сумніву, — одповідає Тавлінсон.
Він замислюється, — очевидно, над тим, як застосувати цю засторогу до власного життя, та зненацька кислий, як оцет, голос місіс Піпчін: «Що ви там робите? Чого не проводите даму до дверей?» — вириває його з задуми, і він веде міс Токс до дверей. Проминаючи кімнату містера Домбі, вона якомога глибше втискається в свій чорний капелюх і йде навшпиньках. І нема в світі, що так безжально його переслідує, жодного атома, який мав би стільки жалю й співчуття до нього, скільки міс Токс виносить під своїм чорним капелюхом на вулицю й несе додому, ховаючи від щойно запалених ліхтарів.
Але міс Токс не належить до світу містера Домбі. Хай вона й приходить кожного смерку, додаючи до капелюха парасольку та колоші в сльотаві вечори, хай і терпить осмішки Тавлінсона, пирхання й гиркання місіс Піпчін та все решту, аби лиш спитати, як його справи і як він переносить своє нещастя, — все одно нічого спільного зі, світом містера Домбі у неї немає. Вимогливий і суворий, як завше, він вершить свій шлях без неї, а вона — зірка анітрохи не видатна й не блискотлива — кружляє собі на своїй маленькій орбіті в куточку зовсім іншої системи, і чудово знає це, і приходить, і плаче, і йде геть, і втішається цим. Далебі, міс Токс задовольнити легше, ніж світ, що так непокоїть містера Домбі!
Клерки в конторі обговорюють катастрофічну подію з усіх боків, ясних і темних, але найбільше їх цікавить, кому дістанеться місце містера Турбота. Загальна думка така, що деякі додаткові його доходи тепер будуть урізані, і посада ця, внаслідок введення нових обмежень та контролю, стане невигідною. Ті, хто не має жодної надії на неї, запевнюють, що нізащо не погодились би її прийняти, і що зовсім не заздрять тому, кому вона припаде. Такої колотнечі, відколи помер маленький Домбі, в конторі ще не було, але збудження набирає товариського — щоб не сказати веселого — характеру і веде до встановлення дружніх, приятельських взаємин. При такій сприятливій нагоді укладається перемир’я між визнаним усією конторою дотепником та його конкурентом, які ворогували на смерть упродовж кількох місяців, і на честь щасливого поновлення їхньої дружби в сусідній харчевні влаштовується невеличкий обід, де головує дотепник, а суперник грає роль віце-президента. Коли забрано скатертину, голова відкриває промови і каже: «Джентльмени, годі приховувати від себе, що зараз не час на особисті чвари. Недавні події, про які нема потреби говорити детальніше, але які не пройшли поза увагою кількох недільних газет і однієї щоденної, називати яку немає потреби (тут кожен з учасників зібрання вельми чутно шепоче її назву), примусили мене замислитись, і мені здається, що не досягти повного порозуміння між мною і Робінсоном у такий момент означало б раз і назавжди покласти край тій одностайності в спільній справі, якою, на його думку й переконання, завжди славилися джентльмени з торговельного дому Домбі. Робінсон одповідає на це, як людина і брат, а один з джентльменів, що третій рік поспіль перебуває під загрозою звільнення за промахи в арифметиці, раптом постає перед усіма в зовсім іншому світлі, вихопившись із схвильованою промовою, в якій каже: «Щоб нашому шановному шефу повік не знати самотності, що впала на огнище його», — і ще силу різних інших фраз, кожна з яких починається: «Щоб йому повік» — і завершується громом аплодисментів. Одне слово, вечір проходить чудово, якщо не рахувати непорозуміння між двома молодшими службовцями, які, сперечаючись про ймовірну цифру прибутків містера Турбота за останній рік, вхопилися вже за карафки і, в стані крайнього збудження, були виведені геть. Наступного дня в конторі спостерігається великий попит на содову воду і переважає думка, що рахунок був липовий.
Щодо Перча-посильного, то він почав пускатися берега. Він увесь час сидить по шинках, де п’є за чужі
