Домбі і син - Чарльз Діккенс
Нещасний Точильник зітхнув і змовк.
— Ти що — німий? — сердито сказала стара.
— А боже ж мій! ні, місіс Браун. Ви собі гадаєте, що чоловік — то блискавка. Я сам хотів би бути блискавкою, — пробурмотів спантеличений Роб. — Так би хряснув у декого, що їм би всього відхотілося.
— Що ти кажеш? — ощирившись, запитала стара.
— Що дуже люблю вас, місіс Браун, — відповів облудний Роб, шукаючи втіхи в склянці. — Питаєте, куди поїхали спершу? Він і вона, тобто?
— Ага! — підхопила стара. — Вони обоє.
— Та нікуди вони не поїхали… разом, хотів я сказати.
Стара глянула на нього так, наче мала сильне бажання знову вп’ястися в його горло й волосся, але якась таємнича затятість в його обличчі стримала її.
— В тім-то й штука, — з неохотою пояснив Точильник, — що ніхто не бачив, щоб вони отак їхали, то й сказати не міг, як вони поїхали. Вони поїхали різними дорогами, кажу ж вам, місіс Браун.
— А так, так! Щоб зустрітись на визначеному місці, — захихотіла стара по хвилі мовчанки, під час якої пильно приглядалася до його обличчя.
— Ну, якби не мали зустрітися десь-інде, то могли б, я думаю залишитися вдома. Чи не так, місіс Браун? — неохоче відказав Роб.
— Ну-ну, Робе? Ну? — Стара ще глибше втиснулась йому під пахву, наче боялася, що загавиться, і він випорсне з її рук.
— Що, хіба ми ще не набалакалися, місіс Браун? — сказав Точильник, який під впливом хмелю, почуття кривди й відчуття, що його розпинають на дибі, зробився таким плаксієм, що майже при кожнім запитанні підносив рукав то до одного, то до другого ока і марно скімлив на знак протесту. — Чи сміялася вона тої ночі? Так? Ви питали, чи вона сміялася, місіс Браун?
— Або плакала, — додала стара, киваючи.
— Ні те, ні друге, — сказав Точильник. — Була така ж спокійна, як і тоді, коли ми з нею… Ох, бачу, ви таки все з мене витягнете, місіс Браун! Присягніться тільки, що нікому не скажете.
Що місіс Браун охоче й зробила — була-бо єзуїтка з натури, та й не мала іншого наміру поза тим, щоб її гість у схованці сам усе почув.
— Була така спокійна, як і тоді, коли ми з нею їхали до Саутгемптона, — сказав Роб, — як статуя. І вранці така ж самісінька була, місіс Браун. І коли, ще вдосвіта, сідала сама на пароплав, — я вдавав, що я її слуга, і відвів її на борт, — була така ж самісінька. Ну, тепер ви задоволені, місіс Браун?
— Ні, Робе, ще ні, — рішуче відповіла місіс Браун.
— Ох, ну й жінка! — вигукнув Роб, у кволому ремстві на власну безрадність. — Що ви ще хотіли знати, місіс Браун?
— Що сталося з хазяїном? Куди він поїхав? — питала вона, так само міцно тримаючи його й не зводячи з його обличчя гострих очей.
— Їй-богу, не знаю, місіс Браун, — відповів Роб. — Їй-богу, не знаю, що з ним, ні куди він поїхав, ні взагалі нічого. Знаю тільки, що він сказав при прощанні,— тобто, щоб я тримав язика за зубами; тож я вам по-приятельськи скажу, місіс Браун, — як маєте комусь передати хоч словечко з нашої розмови, то краще застреліться або замкніться в цій хаті й спаліть себе разом з нею, бо він не спиниться ні перед чим, аби відомстити. Ви його й наполовину так добре не знаєте, як я, місіс Браун. Кажу ж вам, — від нього не втечеш.
— Хіба ж я не заприсягалася? — спитала стара І не додержу присяги?
— Та думаю, певно, додержите, місіс Браун, — не без вагання і не без прихованої погрози сказав Роб. — Заради свого ж добра. Як і заради мого.
Він глянув на неї, вділяючи цю дружню осторогу, яку підкріпив ще й кивком голови, але аж таке близьке сусідство жовклого лиця з його невгомонним, гротескним ротом, і проникливо-зимним, старечим поглядом тхорячих очиць не справило йому приємності, тож Роб, збентежившись, потупив очі й завовтузився на стільці, наче збирався з духом, щоб заявити спересердя — більше на жодні питання він відповідати не буде. Стара ж, усе ще міцно тримаючи його, скористалася з нагоди й піднесла догори пальця — таємний знак для схованого спостерігача, аби був особливо уважний до того, що відбудеться зараз.
— Робе! — якнайоблеснішим тоном сказала вона.
— Боже милий, місіс Браун! Чого вам ще? — з розпачем озвався Точильник.
— Робе, а де умовились зустрітися твій пан і леді?
Роб ще дужче зайорзав на стільці, глянув угору, глянув униз, погриз палець, витер його об камізельку й нарешті сказав, дивлячись на свого ката:
— Ну, звідки я знаю, місіс Браун?
Стара знову піднесла пальця догори і, кинувши. «Давай, хлопче! Нічого зі мною говорити й не договорювати. Я хочу знати», — стала чекати відповіді.
Роб, пом’явшись трохи, раптом вихопився:
— Та чи я вмію вимовити назву чужоземного міста, місіс Браун? Яка ж ви чудна жінка!
— Але ти ж чув її, Роббі, — впиралася та, — і можеш повторити. Давай!
— Ніколи не чув, місіс Браун, — запевняв Роб.
Значить, хутко підхопила вона, бачив на письмі й можеш написати.
Роб, виражаючи свою досаду чимось середнім між сміхом і плачем, бо лукавство старої навіть під час отих цькувань, впроваджувало його, до певної міри, в захват, пошпортався неохоче в кишені камізельки і видобув звідти малесенький уламок крейди. Коли стара побачила, що він тримає в пальцях, очі її заіскрили, і, поспіхом звільняючи місце на сосновому столі, щоб можна