Домбі і син - Чарльз Діккенс
Сестра, мабуть, і думала подеколи з сумом, що якби вона залишилась при ньому, його товаришем і другом, то він, може, й не опустився б до такого злочину. Та якщо й думала так, то без жалю за тим, що зробила, без найменшого сумніву, — що вчинила так, як велів їй обов’язок, і без того, щоб якось оцінити чи переоцінити свою саможертву. Та коли подібна думка приходила її грішному й покаянному братові — а таке бувало іноді, — то вливалася в його серце докором настільки болючим, що годі було той біль витерпіти. Про те, щоб помститися жорстокому братові, він не мав і гадки. Нові самозвинувачення, нові самокартання за власне нікчемство, за безчестя, в якому і розрадою, і докором сумління водночас було те, що він ніс його не сам, — ось єдині думки й почуття, що їх збурила у ньому ця ганебна новина.
Того самого дня, вечір якого описаний у попередньому розділі і впродовж якого світ містера Домбі винятково був заклопотаний втечею його дружини, вікно кімнати, де брат і сестра сиділи за раннім сніданком, заступила раптом тінь чоловіка, що сходив на ганок: був то Перч-посильний.
— Я вийшов з Болс-Понда зарання, — сказав містер Перч, по-свійськи заглядаючи в кімнату й затримуючись, щоб ретельно, з усіх боків повитирати анітрохи не заболочені черевики, — щоб, як було мені сказано вчора ввечері, обов’язково принести вам записку, містере Турботе, ще до того, як ви підете з дому. Я мав би тут бути добрих півтори години тому, — смиренно мовив містер Перч, — ко ли б не здоров’я місіс Перч… Я сю ніч разів зо п’ять, їй-богу, думав уже, що її втрачу.
— Така хвора ваша дружина? — спитала Гаррієт.
— Бачите, міс, — сказав містер Перч, спочатку обертаючись, щоб старанно причинити двері, — надто вже вона перейнялася тим, що сталося в нашій фірмі. Нерви в неї дуже-вже, знаєте, делікатні й легко розстроюються. Хоча й для міцних нервів то удар немалий. Що й ви, без сумніву, по собі відчуваєте.
Гаррієт притлумила зітхання й поглянула на брата.
— Навіть я, людина маленька, та й то відчуваю по-своєму, — труснувши головою, вів далі містер Перч. — І то так, що не повірив би, якби сам того не пережив. Воно діє на мене… ну, просто як спиртне. Щодня встаю з таким відчуттям, достоту, ніби перебрав учора.
Зовнішній вигляд містера Перча підтверджував згадані ним симптоми. Було в нім щось нездорово-апатичне, що могло свідчити про знайомство з чаркою і що, в дійсності, безперечно було пов’язане з тими численними посиденьками в шинках, де його пригощувано й розпитувано, які траплялися йому тепер щоденно.
— Тому я й можу судити, — срібним голосочком муркотів містер Перч, знову трусячи головою, — про почування тих, хто взагалі ще й як причетний до цієї вельми прикрої події.
Тут містер Перч замовк, чекаючи звірянь, і, не одержавши їх, кашлянув у долоню. А що це нічого не дало — кашлянув у капелюх, та що й це нічого не дало — поклав капелюха на землю й вишпортав із-за пазухи листа.
— Наскільки я пригадую, відповіді не треба, — з люб’язною посмішкою сказав містер Перч. — Та, може, ви, з ласки своєї, проглянете його, сер?
Джон Турбот зламав печатку з іменем містера Домбі і, ознайомившись зі змістом — дуже коротеньким, — одказав:
— Так. Відповіді не передбачається.
— Тоді бажаю вам доброго ранку, міс, — мовив містер Перч, ступаючи крок до дверей, — і сподіваюся, ви не будете занадто зневірятись у зв’язку з останньою прикрою подією. Газети, — сказав містер Перч, ступаючи два кроки назад і звертаючись одночасно до обох, брата і сестри, особливо таємничим шепотом, — такі жадібні на новини, що ви просто уявити собі не можете. Один тип з недільної газети — такий, у синьому плащі й білому капелюсі, що перед тим напрошувався дати мені хабаря — чи треба казати, з яким успіхом? — нишпорив учора в нашому дворі аж до двадцяти хвилин на дев’яту! Я сам бачив, як він заглядав до контори через щілину в замку, та тільки замок патентований і нічого там не побачиш. А ще один, — сказав містер Перч, — з аксельбантами, цілий божий день у «Королівському Гербі» висиджує. Минулого тижня я випадком кинув там якесь зауваження, а на другий день, в неділю, дивлюсь — вже воно й видрукуване, — дива та, й годі!
Містер Перч поліз за пазуху, немов за отією статтею, але, не одержавши заохочення, витяг звідти свої боброві рукавиці, підхопив свій капелюх і попрощався; однак ще до полудня містер Перч встиг розповісти добірній аудиторії «Під Королівським Гербом» та й не лише там, як міс Турбот, обливаючись сльозами, хапала його за руку, говорячи «Ох, любий, хороший Перче! бачити вас — єдина моя втіха тепер!», і як містер Джон Турбот сказав жахливим голосом: «Перче! Я зрікся його! Ніколи не згадуйте навіть, що він мені брат».
— Любий Джоне, — сказала Гаррієт, коли вони лишилися самі й деякий час сиділи мовчки, — в тім листі погані новини?
— Так. Але нічого несподіваного, — відповів він. — Я вчора бачив того, хто його писав.
— Хто писав?
— Містер Домбі. Він двічі пройшов через контору, коли я там був. Доти мені вдавалося його уникати, але ж годі було мріяти, що так буде завжди. І це цілком природно, що моя присутність здається йому образливою. Я сам відчував, що так мусить бути.
— Він же не сказав цього?
— Ні. Він нічого не сказав, та я бачив, що він спинив погляд на мені, тож був готовий до того, що мало статися… що вже сталося. Мене звільнили?
Вона намагалася втримати якомога погідніший, якомога менш розгублений вигляд, але новина, хай там що, була гнітюча.
— «Зайве пояснювати, — читав листа Джон Турбот, — чому ваше ім’я звучало б тепер недоречно у будь-якому, хай і найвіддаленішому зв’язку з моїм, і чому бачити того, хто його носить, щодня було б для мене нестерпно. Повідомляю вас, що від сьогоднішнього дня всі службові справи між нами припинено, і прошу вас не