Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон
— Гадаєте, Різдво дуже голодне? — непокоїлася Мумі-мама.
— Навряд, чи голодніше за мене, — тужно відповів Тато. Він сидів у снігу, загорнувшись ковдрою по самі вуха, і мерз. Але ж усі малі створіння повинні бути дуже й дуже ввічливими з могутніми силам природи.
Унизу, в долині в усіх віконцях засвічувалися вогні. Світелка миготіли й попід деревами, у кожному гніздечку поміж гіллям. Мерехтливе світло шугало туди й сюди понад снігом. Мумі-троль зиркнув на Тата.
— Так і зробимо, — кивнув Мумі-тато. — Про всяк випадок…
Мумі-троль подався до будинку й позбирав усі свічки, які лиш міг знайти. Він повтикав їх у сніг довкола ялинки, обережно позапалював одну по одній, аж вони яскраво запалахкотіли, щоб умилостивити темряву та Різдво.
Поступово у долині стало зовсім тихо. Напевно усі позачинялися вдома, чекаючи, коли ж насуне небезпека. Лише одна самотня тінь блукала поміж деревами — то був Гемуль.
— Агов! — тихенько гукнув Мумі-троль. — Воно скоро прийде?
— Не заважай! — роздратовано буркнув Гемуль, увіткнувшись носом у довгий список, в якому вже майже всі записи були перекреслені.
Він сів біля однієї зі свічок і заходився перечис— лювати.
— Мама, тато, Капаруля, — бурмотів він. — усі кузини… найстарший їжак… малим нічого не треба. Торік Чмих мені нічого не дарував… Рюмса і Мудрик, Тітка… Мені голова йде обертом!
— У чім справа? — злякано запитала Хропся. — З ними щось трапилося?
— Подарунки! — вибухнув Гемуль. — З кожним новим Різдвом потрібно щораз більше подарунків.
Тремтячою лапою він зробив позначку хрестиком у своєму списку і поквапився далі.
— Почекай! — загукав йому вслід Мумі-троль. — Поясни… А твої рукавиці…
Але Гемуль уже зник у темряві, як і всі ті, хто квапився і шалено хвилювався перед приходом Різдва.
Родина Мумі-тролів і собі мовчки подалася до будинку — шукати подарунки. Мумі-тато вибрав свою найліпшу блешню на щуку, яка лежала у гарненькій коробочці. Написав на ній «Для Різдва» і поклав у сніг. Хропся зняла з ніжки золотий браслетик, важко зітхнувши перед тим, як загорнути його у сріблястий папір. Мумі-мама вийняла зі своєї найпотаємнішої шухляди книжку з кольоровими малюнками, єдину книжку з ілюстраціями в усій долині. Те, що загорнув у святковий папір Мумі-троль, було таким гарним і таким особистим, що він нікому його не показав. Навіть згодом, навесні, Мумі-троль нікому не признався, що то був за подарунок.
Потім усі вмостилися у снігу під ялинкою, очікуючи приходу катастрофи.
Минав час, однак нічого не траплялося.
Лише маленька Крихітка, яка вдень пила чай на веранді Мумі-тролів, виткнула мордочку з-поза дровітні. Вона привела з собою усіх своїх родичів і друзів родичів, таких же крихітних, сіреньких, змерзлих та збідованих, як вона сама.
— Веселого Різдва! — знічено прошепотіла Крихітка.
— Ти, правду кажучи, перша, хто вважає Різдво веселим, — сказав Мумі-тато. — Хіба не боїшся того, що станеться, коли воно прийде?
— Воно вже тут, — ледь чутно пролепетала Крихітка, примощуючись на снігу разом з родичами. — Можна поглянути? У вас така красуня-ялинка!
— І стільки смачного… — мрійно озвався один із родичів Крихітки.
— І справжні подарунки, — додав інший.
— Усе своє життя я мріяла побачити таке зблизька, — підсумувала сказане Крихітка і зітхнула.
Запала тиша. Полум’я свічок навіть не миготіло — надворі була тиха ніч. Крихітка і її родичі теж принишкли. Відчувалося їхнє захоплення, зачудування, відчувалося щораз сильніше… Зрештою, Мумі-мама присунулася до Тата і шепнула йому до вуха:
— Як гадаєш…
— Так, але якщо… — засумнівався Тато.
— У всякому разі, — втрутився Мумі-троль, — якщо Різдво розсердиться, ми зможемо заховатися на веранді, — а тоді, звернувшись до Крихітки, додав: — Будь-ласка, усе це ваше!
Крихітка не вірила власним очам. Вона сторожко підступилася до ялинки, за нею присунулися родичі та друзі — їхні вуса шанобливо тремтіли.
Вони ще ніколи не мали свого Різдва.
— Мабуть, настав час утікати, — стривожено мовив Тато.
Родина Мумі-тролів, швидко перебираючи лапками, кинулася на веранду й заховалася під столом.
Але нічого не трапилося.
Потроху вони осміліли й сторожко визирнули у вікно.
Крихітки сиділи на снігу, їли, пили, розгортали подарунки і тішилися, як ніколи. Потім видряпалися на ялинку і почепили на всіх гілках запалені свічки.
— Але верхівку слід прикрасити великою зіркою, — зауважив дядечко Крихітки.
— Ти так гадаєш? — замислено промовила Крихітка, розглядаючи червону троянду з шовку Мами Мумі-троля. — Хіба це має аж таке важливе значення? Головне — ідея!
— Треба було роздобути десь і зірку, — прошепотіла Мумі-мама. — Але ж це неможливо!
Вони подивилися на небо, далеке і чорне, густо всіяне зірками; їх було в тисячі разів більше, аніж влітку. А найбільша з них висіла над самісінькою верхівкою їхньої ялинки.
— Я би трішки поспала, — мовила Мама Мумі-троля. — Не маю уже сили мудрувати, що все це означає… Але ніби нічого поганого…
— У кожному разі, — озвався Мумі-троль, — я вже не боюся Різдва. Гемуль, Капаруля та Тітка Гемуля щось, напевно, переплутали…
Рукавиці Гемуля поклали на поруччя веранди, де він одразу зможе їх помітити. Родина Мумі-тролів повернулася до будинку, щоб знову вкластися спати в очікуванні весни.
ТАТО І МОРЕ
Розділ перший
Родина у скляній кулі
Якогось пообіддя наприкінці серпня Мумі-тато брів садом, почуваючи себе зайвим. Він не знав, чим зайнятися, бо усе, що слід зробити, уже було зроблене або ж тим займався хтось інший.
Мумі-тато знічев’я блукав своїм садом, за ним сумовито шурхотів пересохлою травою його хвіст. На долину важко навалилася нестерпна спека, усюди панувала непорушна тиша, а все навколо ледь припало пилюкою. То був місяць великих лісових пожеж та великої перестороги.
Тато попередив свою родину. Раз по раз він пояснював, яким обережним треба бути у серпні. Він описував охоплену вогнем долину, гуркіт, палаючі стовбури дерев, вогонь, який підступно заповзає під мох. Сліпучі стовпи полум’я, що здіймаються до неба! Хвилі вогню, що по вінця заповнюють долину і котяться далі до моря.
— І з шипінням кидаються в море, — з похмурим вдоволенням завершував свої перестороги Мумі-тато. — Усе чорне, усе згоріло. Велику відповідальність покладено на щонайменшого повзика, на найкрихітнішого шкраблика, яким до лап можуть потрапити сірники!
Родина на якийсь час відривалася від своїх занять, ствердно підтакуючи: «Так-так… Звісно… Твоя
