Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон
— Бідолашна пані! — не стримався Чмих. — А не можна було взяти з собою хоча б одну маленьку дрібничку?
— Ні, — суворо відповів Нюхмумрик. — Заборонено! Але ж помовч і слухай! Однієї ночі лежала тітонька моєї мами в ліжку, втупившись поглядом у стелю, і думала важку думу. Її звідусіль оточували розкішні меблі з безліччю гарненьких дрібничок, які були усюди: на підлозі, на стінах, під стелею, на шафах, у шухлядах. Раптом їй здалося, що вона задихається від тієї купи речей, які не давали їй ані краплини розради. І тоді їй на думку спав чудовий вихід із ситуації. Ідея була такою веселою, аж тітонька засміялася сама до себе, миттю збадьорилася й встала з ліжка, щоб ліпше думалося.
Вона вирішила роздати всі свої речі, тоді у звільнених кімнатах з’явиться більше простору і повітря. А повітря вкрай необхідне тому, у кого в шлунку застряла чимала кістка і хто, окрім того, прагне в тиші та спокої мріяти про Амазонку.
— Як немудро, — розчаровано зітхнув Чмих.
— Чому ж немудро! — заперечив Нюхмумрик. — Знаєш, як їй було приємно придумувати, що й кому подарувати! Тітонька мала велику родину і купу знайомих, а це дуже добре, навіть якщо не мати справжніх друзів. Отож вона перебирала у пам’яті всіх, кого знала, намагаючись уявити, що кому найбільше припаде до вподоби. Забава її дуже розважила.
Тітонька була, до речі, зовсім не дурна. Мені вона подарувала губну гармонію. Ти, напевно, не здогадувався, що гармонія зроблена з позолоченого палісандрового дерева? Ось так! Тітонька все так розумно зважила, що кожен одержав саме те, що йому найбільше пасувало і про що завжди мріяв.
Тітонька моєї мами вміла робити несподіванки. Вона відсилала посилки поштою, а ті, хто їх розпаковував, навіть не здогадувалися, від кого подарунки (бо ж їм ніколи не доводилося бувати у тітоньки вдома, вона боялася, щоб чогось їй не розбили). Тітонька тішилася, уявляючи, як вони здивуються і губитимуться в здогадах. Вона відчувала себе ледь не феєю, котра виконує заповітні бажання і зникає…
— Але ж я не посилав Седрика посилкою! — вибалушив очі Чмих. — Та й помирати не маю жодного наміру!
Нюхмумрик зітхнув.
— Тебе не змінити! Спробуй принаймні вислухати гарну розповідь, навіть якщо в ній не йдеться про тебе… Про мене теж подумай. Я приберіг цю історію спеціально для тебе, іноді й мені приємно розповідати. Отож слухай! Водночас стали відбуватися дивні речі: тітоньці раптом повернувся нічний сон, а вдень вона мріяла про Амазонку, читала книжки про пірнання з аквалангом, робила креслення будинку для діток, від яких усі відмовилися. Тітонька займалася справами, які приносили їй задоволення, вона стала привітнішою, у неї з’явилися друзі.
— Тільки б не втратити запалу! — думала вона. — У мене є друзі, але я можу не встигнути влаштувати для них розкішний банкет, про який мріяла замолоду…
Дихалося в кімнатах тепер набагато легше. Пакунок за пакунком вимандровував з хати. Що менше речей ставало, то легше було у тітоньки на душі. Зрештою настав день, коли вона гуляла порожніми кімнатами, почуваючись, немов весела надувна кулька, яка ось— ось злетить у височінь.
— У небо, — похмуро зауважив Чмих. — Послухай…
— Та не перебивай мене раз у раз! — розсердився Нюхмумрик. — Бачу, що ти ще не доріс до цієї історії. Але таки доведу розповідь до кінця.
Поступово усі кімнати спорожніли, залишилося тільки тітоньчине ліжко. То було велике ліжко із шатром, і коли нові друзі прийшли провідати тітоньку, вони розташувалися на цьому ліжку, а меншеньким дозволено було сидіти зверху на шатрі. Усім було страшенно весело і затишно. Лише одна-єдина думка засмучувала тітоньку: що вона, можливо, не встигне влаштувати розкішний банкет…
Вечорами друзі розповідали одне одному страшні або ж веселі історії, а одного вечора…
— Досить уже, — розлютився Чмих. — Ти такий самий, як Мумі-троль! Я знаю, що буде далі… Вона й ліжко віддала друзям, а тоді, дуже задоволена собою, відлетіла на небо. Мені ж слід було подарувати не лише Седрика, але й усе, чим володію, а наостанку ще й померти…
— Дурило ти, — зітхнув Нюхмумрик. — Або ще гірше: ти псувач гарних оповідей. Я ж хотів розповісти, що одного вечора тітонька моєї мами так нестримно сміялася з якоїсь потішної історії, що кістка вистрибнула їй зі шлунка, і тітонька цілком одужала!
— Не може того бути! — скрикнув Чмих. — Бідолашна тітонька!
— Чому ж бідолашна? — здивувався Нюхмумрик.
— Як це — чому? Вона ж повіддавала все, що мала! — ніяк не міг заспокоїтися Чмих. — Надаремно! Бо ж не померла!.. Хоч потім позабирала все назад?
Нюхмумрик закусив чубук люльки, звів угору брови.
— Маленьке нерозумне звірятко… — мовив він. — Вона з усього зробила потіху, а потім влаштувала велику забаву. І збудувала будинок для покинутих діток. Звичайно, тітонька була вже застара для пірнання з аквалангом, але вулкан таки побачила. Потім помандрувала до Амазонки. З того часу ми про неї більше нічого не чули…
— Такі виправи потребують чималих коштів, — недовірливо зауважив практичний Чмих. — Вона ж усе роздала…
— Хіба? — усміхнувся Нюхмумрик. — Якби ти уважно слухав, то почув би, що у тітоньки залишилося ліжко з шатром, а воно, любий Чмиху, було зроблене із чистого золота, прикрашене діамантами та сердоліками.
(Що ж стосується Седрика, то Капаруля зробила з топазів сережки для своєї доньки, а Седрикові замість них вставила чорні ґудзики-очка. Чмих знайшов його надворі під дощем і забрав додому. Злива, на жаль, вимила з ошийника місячний камінь, його так і не вдалося розшукати. Та, незважаючи на це, Чмих дуже любив свого Седрика, тепер уже насправді від щирого серця. А це таки робить йому честь).
(Прим. автора)
Ялинка
Гемуль стояв на даху й розгрібав сніг. Він мав жовті вовняні рукавиці, які потроху намокли і стали неприємними на дотик. Гемуль поклав їх на комин, зітхнув і далі заходився відгортати сніг. Нарешті йому вдалося відкопати ляду, що вела на горище.
— Ага, ось де вона, — мовив Гемуль сам до себе. — А там, унизу, вони собі лежать і сплять. Сплять, сплять, сплять… Тоді як інші працюють в поті чола лише тому, що на носі Різдво.
Гемуль став на ляду, а тому що не пригадував добре, як вона відчиняється — назовні чи досередини —
