Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

— Почекай трішки! Я мушу налаштуватися, — сказав Тато.

Він розгорнув на піску карту, вивчаючи самотній острів, намальований посеред моря. Тато був дуже серйозний, довго принюхувався до вітру, намагаючись відновити своє просторове відчуття, яке так довго тримав без ужитку. Предкам ніколи не доводилося ламати собі голову, як зорієнтуватися у просторі, це виходило у них само по собі. Але з часом інстинкт, на жаль, притуплюється.

Минуло небагато часу, і Тато відчув, що вже остаточно налаштувався і визначився з напрямком. Можна було вирушати в подорож.

— Відпливаємо! — скомандував він, поправляючи на голові капелюха. — Але ти нічого не тягай! — звелів Мамі. — Усю важку роботу ми візьмемо на себе. А ти лиш залазиш на борт, зрозуміла?

Мама кивнула і зіп’ялася на лапи.

Тепер море набрало фіолетової барви, а узлісся видавалося суцільною м’якою пітьмою. Мумі-маму зборював сон, усе раптом почало їй здаватися нереальним, у фантастичному, як уві сні, освітленні, із сповільненим рухом, ніби йдеш по грузькому піску і нікуди не приходиш.

Ось вони перенесли увесь вантаж з причалу до човна. На вершечку щогли гойдався ліхтар, обриси причалу та купальні скидалися на тлі вечірнього неба на довгу шпичакувату спину дракона. До Мами долинав сміх Маленької Мю, а за спиною чулися голоси нічних птахів, що прокинулися у лісі.

— Яка краса! — сама до себе мовила Мумі-мама. — Гарно й дивовижно. Тепер, коли я маю час відчути цю красу, все здається мені просто неперевершеним. Цікаво, чи образиться Тато, якщо я трішки подрімаю в човні.

Після заходу сонця Мара прокралася у сад, проте цього вечора гасова лампа на ґанку не горіла. Гардини на вікнах заслонені, бочка на дощівку перевернена догори дном. Ключ висів на цвяшку біля дверей.

Мара звикла до покинутих будинків, вона одразу збагнула, що тут ще довго ніхто не запалить світла. Поволі почалапала вона назад, угору схилом. Деякий час скляна куля віддзеркалювала її постать, а потім знову переповнилася примарною блакиттю. Нажахане зітхання майнуло лісом, коли надійшла Мара: хтось ховався у мох, хтось тремтів від страху поміж гіллям, то тут, то там у темряві згасали блискучі оченята. Мара й до цього звикла. Не зупиняючись, брела вона південним схилом гірського пасма, вдивляючись у море, на яке насувалася нічна пітьма.

Їй дуже добре було видно світло штормового ліхтаря на щоглі «Пригоди». Немов самотня зірка, пропливав він повз останні острови, прямуючи у відкрите море. Мара довго розглядала його, вона ніколи не квапилася. Її час був безконечним, повільним та невизначеним і ділився на проміжки лише вогнями, які запалювалися напередодні осені, — нечастими, випадковими вогниками.

Ось вона сковзнула ложем ущелини до берега. Її сліди на піску — широкі, без виразних контурів, ніби великий тюлень проповз до води. Хвилі відкотилися в море і завмерли в нерішучості. Вода навколо складок спідниці Мари блищала, заспокоюючись, і замерзала.

Мара довго чекала, доки її огорне снігова імла. Інколи вона спроквола піднімала лапи, крига похрускувала і ставала дедалі товстішою. Мара споруджувала власний маленький крижаний острів, щоб дістатися до палахкотливого вогника. Він саме зник за островами, але вона знала, що він там. Навіть якщо згасне, доки вона добиратиметься, не біда. Вона може й зачекати. Вони запалять новий вогник, іншого вечора. Вони завжди так робили, треба тільки зачекати.

Тато Мумі-троля стернував. Він міцно тримав стерно, стискав його в лапах з відчуттям таємного взаєморозуміння із суденцем, перебуваючи у повній злагоді з самим собою.

Його родина була такою ж маленькою та безпомічною, як у скляній кулі, а він впевнено провадив її неосяжним морем крізь блакитну німотну ніч. Штормовий ліхтар позначав їхній шлях, ніби Тато рішуче провів світляну лінію через карту, сказавши: «Пливемо ось звідси сюди! Он там ми житимемо. Там обертатиметься земля навколо мого маяка, стрункого і гордовитого, а навколо простиратиметься море з усіма його небезпеками».

— Ви не мерзнете? — бадьоро гукнув він. — Ти заг горнулася в ковдру? Ось бачите, ми проминули останній острів. Скоро настане найтемніша пора ночі. Дуже важко плисти вночі, не можна втрачати пильності ані на мить!

— Звичайно, любий, — відгукнулася Мама, згорнувшись калачиком на палубі. — Це небувала подорож!

Ковдра трохи намокла, Мама обережно пересунулася ближче до борту з підвітряного боку. Шпангоути весь час зачіпалися за її вуха.

Маленька Мю сиділа на носі човна, монотонно наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку.

— Мамо, — зашепотів Мумі-троль. — А що з нею трапилося? Чому вона стала такою недоброю?

— Хто?

— Мара… Її хтось скривдив, що вона стала такою?

— Цього ніхто не знає, — відповіла Мумі-мама, витягнувши хвіст з води за кормою. — Скоріш за все, ніхто її не кривдив. Я маю на увазі, що вона нікого не цікавить. Навряд, чи Мара цим журиться. Вона наче дощ або темрява, або камінь, який треба обійти, щоб рухатися далі. Хочеш кави? Кава у термосі і білому кошику…

— Ні, не зараз, — похитав головою Мумі-троль. — У неї жовті маленькі очиці, безвиразні, мов у риби. Вона вміє розмовляти?

Мумі-мама зітхнула:

— Не варто розмовляти з Марою. Ні з нею, ані про неї… Бо інакше вона розсердиться і прийде за базікою. І не жалій Мару! Гадаєш, вона тужить за теплом, а насправді прагне лише одного — сісти на вогонь і загасити, щоб він уже ніколи нікого не зігрів. А тепер я, напевно, трішки посплю…

Бліді осінні зорі всіяли небо. Мумі-троль лежав горілиць на палубі і дивився на штормовий ліхтар, але думав про Мару. Якщо з якоюсь істотою ніколи не розмовляти і навіть словом про неї не згадувати, то вона помалу зникне, не віритиме у власне існування. Цікаво, чи допомогло би у цьому випадку дзеркало? Завдяки багатьом дзеркалам можна розмножити своє зображення, і хтозна, чи не змогли би ці зображення спілкуватися між собою. Хтозна…

Навколо панувала тиша, тільки стерно стиха порипувало. Усі поснули, лише Мумі-тато оберігав сон своєї родини. Йому зовсім не хотілося спати, він ще ніколи не почувався таким бадьорим.

Далеко звідси над ранок Мара вирішила пуститися в мандри. Острів під нею був чорним і прозорим з гострим крижаним мисом, що, немов стріла, вказував на південь. Піщане дно берега занурювалося у воду, гублячись у глибині. Мара позбирала докупи подоли своїх темних спідниць, які то обвисали, ніби листя зів’ялої троянди, то розгорталися знову, шурхотіли, здіймалися догори, мов крила. Мара вирушила у свою довгу мандрівку морем…

Спідниці злітали угору і опадали вниз, немов помахи рук плавця у морозному