Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

— Шановні гості, — замість страшного рику, що, на мою думку, передбачався в такої істоти, з глибин білого хутра полився приємний оксамитовий голос. — Душа моя розривається від щастя привітати вас на межі Драконового Царства!

— Добридень! — несподівано всі хором боязко озвалися ми.

— Дозвольте відрекомендуватися й трохи розповісти про себе! Я — цар гори. Великий Єті, одним чханням здатний наслати на будь-яке місто страшне снігове нещастя. Але боятися не варто. Я скромно працюю воротарем у Драконячому Царстві й нікому шкодити не збираюся. Хіба що самому Драконові, якщо найближчим часом він не виконає своїх обіцянок щодо моїх зручностей. Бо воротар без врат, знаєте, якось несолідно! Все одно, що Царівна без Принца, чи не так?

Дві пари рук у нашій клітці співчутливо склалися біля грудей своїх господарок, які співчутливо зітхали. Цікаво, що Сплячу Красуню теж зворушило це порівняння. Не розплющуючи очей і не змінюючи величної пози, вона зітхнула разом із Царівною, і, гадаю, разом із усіма Царівнами світу, які досі ще не отримали власних Принців.

— Ну, годі ляпати язиками! — втрутилась Баба Яга. Маска потвори була тимчасовою, і для Яги кожна мить була дорога. — Час — не горобець! Полетить — не спіймаєш!

— О, який глибокий зміст у ваших слів, мадам! Ви мене вразили! — Снігова Людина раптово дуже пожвавилася. Вона відкинула з обличчя неслухняний чубчик, несамовито блиснула чорнющими очима й почала пояснювати: — У душі я художник. Моя пристрасть — тонкі матерії та філософія. А ви так філософськи сформулювали це, про горобця… У! Хочете, я попрошу його Триголовість не їсти вас, а залишити в мене?

— Кгм, — Баба Яга вмить оцінила вигідність цього запрошення. — Навіть не знаю…

— О, моя натура не досить тонка та вишукана для вас? — налякався Єті. — Послухайте, як я співаю, — може, це розтопить кригу вашого неприступного серця…

Звідкілясь із надр хутра з’явилося величезне ручисько. Звідтіля ж таки Снігова Людина витягла гітару й сумно затягла:

Царівна й Красуня миттю зачмихали носами, Яга з жабою скептично загмикали, а Чеширчиха повернулася в клітку, припинила посміхатись і проявилася цілком. Мені пісенька теж здалася сумною. Особливо зворушливим був приспів. Снігова людина набрала повні груди повітря й пронизливо заволала: «О! Який я самотній!»

— Ну що, — Єті скінчив пісню й пильно глянув у вічі Бабі Язі. — Залишитеся зі мною? Ми разом милуватимемося заходом сонця та думатимемо про високе.

— Погоджуйся, — зашепотів Ведмедик, — чудовий варіант. І заміж за Принца йти не доведеться, і Дракон не зачепить… Ну що за тетеря! Їй так поталанило, а вона ще й носом крутить!

— Ну… — Баба Яга очевидячки розгубилася. — Ні! Й не просіть. Я несправжня потвора й жодних підозрілих пропозицій не приймаю.

— Ти що?! — з жахом зашепотіли ми в спину Язі.

— Що-що?! — передражнила вона, обертаючись. — Це він зараз такий добрий, а потім, коли до нього жити перейду, перетворюся знов на Бабу Ягу, що він тоді заспіває?! Певне, посуд мити примусить, печеру свою прибирати, сто років не миту… Не… Молода я ще, аби в чиїйсь печері господарювати. Не нагулялася поки що, — Баба Яга гордовито відвернулася та втупилася кудись за обрій.

— О, прекрасна незнайомко! Своєю гордою відмовою ви ще більше привернули мене до себе. О! Ви розбили моє серце!

— На щастя! — в’їдливо буркнула Баба Яга, й Царівна з Красунею обурено заохкали. Снігова Людина ошелешено зітхнула, щось рикнула водієві вантажівки, й нас повезли далі, вглиб Драконового Царства.

— Ква-а! — жаба озвучила нашу загальну думку про вчинок Баби Яги. — Ква-атострофічна жорстокосердість. І ква-а-дурість, між іншим.

Решта навіть не завважили за потрібне щось казати Бабі з камінним серцем. Навіть Спляча Красуня, й та перевернулася від Баби Яги на інший бік.

— А що я такого сказала? Коли що розбивається — на щастя! Відома примовка — ви що, не знали? Агов, та годі вам! — чомусь Ягу зачепила наша загальна образа. — Перестаньте вже приндитися!

Але ми залишалися непохитні. Решту шляху мовчали й сумно дивилися назад на гору, спостерігаючи, як самотня постать Снігової Людини поступово меншає, але менш самотньою від цього нітрохи не стає.

— Отак ось! — сама до себе пробубоніла жорстока бабця. — На шляху до волі завжди зустрічаєш перешкоди й нерозуміння…

— І на шляху до Дракона, як з’ясувалося, теж… — Ведмедик вирішила нагадати всім про поточні неприємності.

Пошукайте-но в підсвідомості та знайдіть там образ Драконячого замку. Саме такий вигляд і мало громаддя, до якого ми наближалися. Високі кам’яні стіни, оточені ровом, дивилися похмуро й непривітно. Наша вантажівка довго сигналила, зупинившись на підвісному мості, що погойдувався на вітрі побіля грубих фортечних воріт. Нарешті почулося рипіння, що заглушило бібікання нашого авто, й ліва стулка воріт відчинилася.

— Чого треба? — недобре суплячись, поцікавилася зовсім