Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

«Ну от, — бурмотів задоволено Котило, — Я вже й гадюк не боюся! Я нікого не боюся й нічого!..»

— Нічого, нікого, нічого! — закричав він у ліс, і луна аж тричі повторила його слова. І все живе з переляку метнулося тікати від нього. Все крилате летіло, ногате мчало, все ковзьке скручувалось у колеса і котилося. І весь ліс од того збудився і заметушився. Дерева почали тривожно переказувати одне одному Котилові нахвалки.

— Він усе знищить, усе знищить! — шелестіли вони і втекли б і собі конечне, коли б не були прив'язані до землі корінням. Декілька ж дерев так перестрашилися, що таки змогли вирватися, але бігти були не навчені, тож упали навзнак і поламали гілки.

— Що це робиться, що це робиться?! — волали трави, але їх ніхто не слухав.

І тільки одна істота в тому лісі не боялася Котилових нахвалок. Вона зовсім забула про Котила. Сиділа собі на бережечку, підперши долонькою щоку, і бачила намальовану своєю ж таки уявою хатку із шліфованих камінців. І вже увійшла в ту хатку й розмовляла з найкрасивішою в світі міні-дівчинкою, бо й сама ця істота була міні-чоловічком і нікого в світі не боялася. Вона знала казки про те, що таки не треба нікого боятися, хоч і була, як і той мудрий Заєць, без колючок. І звалася та істота, той міні-чоловічок звісно як — еге ж, Бігунець!

А може, той Бігунець носив саме тоді у лопушиному листку камінці для хатки й обмірковував, які меблі годиться туди змайструвати. А може, думав про те, що почепить на дверях табличку, на якій буде написано те ж таки ймення того, хто не боїться Котила, горде й гарне ймення. І буде воно знову-таки — Бігунець!

Вранці над Бігунцевою печеркою пролітав птах. Бігунець побачив його і відразу ж схопився: птах був золотий. Ясне лискуче пір'я його вигравало вогненними спалахами, а помах крил був широкий і могутній.

— Здрастуй, пташе! — гукнув Бігунець, — Ти хто?

Птах сів на гілку і згорнув крила.

— Я Рітозія, — сказав він, — А хто ти?

— А я — Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!

— На дружбу відповідь може бути одна — дружба! — сказала Рітозія, — Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?

— Я, — відповів Бігунець, — Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари..

— Але все-таки збирався дістатися до Сонця?

— Я його хотів просити спуститися нижче, — сказав ніяково Бігунець.

— Дивний-дивний ти, чоловічку, — сказала Рітозія, — Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається — тепло й гаряче.

— Що ж мені робити, Золота Птахо?

— Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.

І Золота Птаха спустилася на землю.

— Заплющ очі, — сказала Рітозія, — Ти готовий?

Бігунець заплющився.

— Готовий, — тихо прошепотів він.

І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.

— Можеш розплющитися, — сказала Рітозія.

Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.

Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря — як сині очі, а ліси — як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.

— Як я зміг так високо піднятися? — спитав здивовано Бігунець.

Тоді побіч нього засміялася Рітозія.

— Твоє бажання привело тебе сюди, — сказала вона, — Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.

— А ти? — спитав Бігунець.

— А я летіла за тобою, — сказала Рітозія, — і стежила, щоб ти не зірвався.

— А що це за чудний будинок?

— Це Сонцевий будинок, — сказала Птаха.

— Сонцевий будинок? А де ж воно саме?

— На небі, — сказала Рітозія, — Прийде вечір — і ви побачитесь.

Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на