Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук
Але Ворона вже летіла геть, важко плескаючи об повітря крильми. Тоді спинився Бігунець, заклав пальця в рота і задумався.
«Дивне діло, — думав він, ідучи туди, звідки чулося хропіння, — Є на світі істота, яка ні з ким не дружить… А що буде, коли вона і зі мною не захоче дружити? Я тоді не врятую Берізки і ніколи не побачу когось такого, кого б полюбив не так, як люблять усіх».
І він сам не помітив, як побіг. Біг так, як завжди, тобто його й видно не було, тільки миготіли, спалахуючи золотом, п'яточки, і так він біг, аж доки не побачив на краю чорної безживної дороги чудисько, котре було наче роздута велетенська куля. Не мало ні рук, ні ніг, а тільки голову, і та голова голосно хропіла, бо наїлася донесхочу.
— Здрастуй, братику Котило! — закричав Бігунець, — Я прийшов, щоб подружити з тобою!
Але Бігунець був супроти Котила, як голка супроти слона, його ж голос був, наче тоненький писк, тоді як Котилове хропіння розлунювалося, наче грім, і потонув той писк у громі — не почуло його чудисько. І тоді знову заклав пальця в рота Бігунець і знову задумався.
«Ти велике, могутнє і кругле, — думав він, — навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги — пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?»
І думки Бігунцеві стали голосніші за його слова. Котило розплющив спершу одне, а тоді й друге око.
— Хто це зі мною говорить? — хрипко спитав він.
— Бігунець, — відказав той, — Маленький чоловічок, який дружить з усіма.
— Що значить «дружить»? — спитав Котило.
— А це значить, що добре до всіх ставиться. Робить усім добро. І ніколи нікому не чинить прикрощів і не завдає болю.
Тоді розтулилася велетенська пащека і звідти викотилися хвилі реготу.
— Де це ти такий мудрий узявся? — сказав Котило, поволі розгойдуючи своє сите тіло, щоб раптово наскочити на Бігунця і ковтнути його, — Я щось не бачу, де ти є?
— Я тут, — сказав Бігунець і підняв обидві долоньки догори, — Прийшов, щоб подружити з тобою…
Тої ж миті Котило кинувся на Бігунця і клацнув зубами, як ото клацає собака, коли ловить муху — і вже певний був, що ковтнув нахабу, який насмілився потривожити його сон, але збоку знову задзвенів тонкий голосок:
— Невже ти не захочеш зі мною дружити?
— А навіщо мені з тобою дружити? — сказав Котило, розвертаючись, — Чи буду я від того ситніший і здоровіший?
— Ти тоді когось полюбиш, — задзвенів голосок, — і не будеш такий непотрібний у цьому світі.
І знову клацнув зубами, як пес, Котило, але знову не вхопив Бігунця.
— Бо так, — дзвенів десь збоку голосок, — ти нінащо. Коли ти нікого не любиш, навіщо ти тоді є, великий, дурний і могутній?
На те зовсім розгнівався Котило і втретє клацнув зубами.
— Чому ти на мене нападаєш, круглий дурню? — тоненько кричав Бігунець, бігаючи довкруг Котила і тільки п'яточками поблискуючи, — Хіба прийшов я до тебе битися чи щоб учинити тобі зло? Чи не сказав я тобі привітних слів і чи не запропонував дружити?
— Мені не треба нічиєї дружби! — заревів Котило і знову кинувся на Бігунця.
І диво дивне вчинилося на тій галяві, на якій зупинився був Котило. Чудисько кидалося туди й сюди, як оглашене, ревіло, рикало, кричало, хрипіло, сопіло, свистіло носом, клацало зубами, толочило траву й дерева, кидалося, підскакувало, а довкола нього миготіли золоті п'яточки і чувся дзвінкий сміх. Було таке враження, наче Котило змагався із сонячними зайчиками, а чи можна подолати сонячні зайчики, коли вони такі прудкі і безтілесні? Зрештою, зовсім знесилів Котило і важко ліг, висапуючи повітря.
— Іди геть, проклятий хлопчиську! — ледве вичавив він крізь дихавицю.
Тоді сумно спинився Бігунець і подивився на зморене, охляле й майже переможене чудисько.
— Дуже жаль, — сказав Бігунець, — Я прийшов до тебе як приятель, а ти напав на мене, як на ворога.
— Бо ти і є мій ворог, — видихнув важко Котило, — Тяжкий і заклятий ворог.
На те похнюпився Бігунець, повернувся і справді пішов геть, бо це він уперше зустрів істоту, яка не захотіла з ним дружити. Ішов він отак і йшов, і сльози стояли в нього на очах. Через ті сльози побачив він уявно маленьку, хвору Берізку, що сумно покивувала вітами і тихо ронила на траву краплі-сльозини. І сиділи під тією Берізкою троє її запечалених друзів: Мурашка, Метелик і маленький, незграбненький і надутенький Жучок. Мурашка сумно награвала на сопілочці, Метелик — на цимбаликах, а Жучок — на бандурці. Підійшов до них ще й зелений Цвіркунець і приклав до підборіддя скрипочку-осьмачку. Заграли вони тонко-тужно, в такт похитуванню гілля Берізки. Бігунець зупинився на галявині і на все те дивився. І прослухав він музику всю до кінця, перш ніж зважився сказати Берізці своє слово.
— Мені дуже жаль, — сказав він, — не зміг я тебе, Берізко, звільнити. Не зміг я подружитися з Котилом, а прогнав він мене з-перед очей. Не зміг я знайти добрих, лагідних слів для нього і розплавити кригу біля його серця, нічого я, Берізонько, нічого не зміг.
— Є ще один спосіб, щоб мене звільнити, — сказала Берізка, — Тільки для того треба так прудко бігати, щоб самого видно не було.
— Я це зумію, — сказав із надією в голосі Бігунець.
— Треба для того, мати такі сині очі, щоб не були вони ні синіші, ні блідіші неба.
— Саме в мене такі очі! — скрикнув уже радісно Бігунець.
— Коли так, то подружи із Сонцем.
— З Сонцем? — вигукнув здивовано Бігунець.
— Авжеж, із Сонцем, — сказала Берізка, — Бо тільки Сонце знає, де знайти чарівну воду, яка