Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

— Хіба цей ліс має загинути?

— Його з'їсть Котило, — сумно сказала Берізка.

— То скажи мені щось таке, що навіки звільнить цей ліс!

— Е, ні, — захитала головою Берізка, — Це слово сховано в мені, як метелик у гусені. Ти ж знаєш, як родяться метелики? Спершу несуть яєчка, з яких виплоджується гусінь…

— Я знаю, — сказав Бігунець, — Гусінь загортується в павутину й засинає.

— А прокидається Метеликом, — сказала Берізка.

— Таким, як я, — відгукнувся згорда Метелик.

— То оте слово, що має звільнити цей ліс від Котила, наче гусінь, що перетворилася в лялечку. І тільки тоді, коли я звільнюся, тільки тоді я здатна буду сказати його тобі.

— Я зроблю все! — сказав дзвінко Бігунець, — Мчатиму, хай би трісло в мене в грудях серце. Здолаю гори, хмари і простір. Пролечу всі ті мільйони кілометрів, бо я дуже, дуже й дуже хочу звільнити тебе, Берізко!

Тоді заплакала Берізка від зворушення, що нарешті знайшовся такий сміливець, який на все йде заради неї, а музиканти в траві заграли козачка. І затанцювали довкола листки, трави й комахи, затанцювали два вовки, що проходили мимо, один ведмідь і лисиця. Затанцювали птахи на деревах, а Бігунець підпер долонькою підборіддя і сильно задумався, адже легко щось пообіцяти, а важко зробити. Він же був такий, що на вітер слів не кидає… Потім він пішов покупатися перед дорогою, і так він купався, що бризки горою стали і над нею схрестилося аж три веселочки.

Після того Бігунець сидів на березі і знову думав, поклавши підборіддячко на коліна, і цього разу побачив щось таке дивне в уяві своїй. А побачив він маленьку, гарненьку хатку, складену із шліфованих водою камінців, і зелені вікна з листками замість шиб, а на деревах довкола висіли стебла винограду. Він ішов до тієї хатки, обережно ступаючи, наче боявся когось збудити чи потурбувати, і було так дивно й цікаво йому на серці. Хатка все ближчала й ближчала, і він починав уже й хвилюватися: а що там, у хатці, і хто? Спинився на порозі і не зважувався вступити… Але він не міг не зайти в хатку, яку сам тільки-но придумав, сидячи на березі й поклавши підборіддя на колінця. Ступив через поріг і побачив таку ж крихітну, як і сам, дівчинку. І сяяла вона такою красою, якої ніввік він не бачив. Довге волосся було сплетено в коси. Вигравали кольорами і розсипалися по спині стрічки: червоні, сині, зелені та жовті. Очі в неї були карі і такі гарні, що Бігунець аж рота розтулив.

— Звідки ти взялася, дівчинко? — спитав він.

Брови в дівчинки були тонкі й довгі, і вигнулися вони дужками, а червоні, гожі вустоньки сказали йому:

— А вгадай!

— Невже це ти та Берізка? — спитав Бігунець зачаровано, а дівчинка покивала перед його носом пальчиком.

— Хитрий ти, хитрий! Хочеш одразу і вгадати!

І більше нічого не сказала та гарна дівчинка, а розчинилася, як дим, і щезла разом із хаткою. Залишився Бігунець сам на березі річки, задуманий і смутний. Нарешті він заворушився, встав, розімнувся. Тоді набрав гальки в кишені й за пазуху, наклав її повно в лопушиний листок, закинув його за плечі і поніс до своєї печерки. До сонця він полетить завтра вранці, а поки ще є час, шліфованих камінців наносить.

А що ж Котило? Котило залишився лежати там, де й лежав, бо був дуже зморений, а ще більше здивований, а ще більше вражений. Сталося-бо таке… Диво дивне, диво величезне сталося. Адже це вперше, ну, звісно, ніколи ще такого не бувало, щоб хтось, та ще й такий малий, як муха (насправді ж він був величиною в людський палець), та й раптом не злякався. Та ще й кого — його, могутнього, страшного, непереможного Котила! Нездоланного і найсильнішого, такого, як гора або як найвище дерево. Котило аж зубами скреготнув від люті, і в його голові, в якій плавали не думки, а сірі хмари, з'явилося щось таке дивне… Він розплющив очі і задивився на ліс, що стояв перед ним. Там дзвінко й радісно співали пташки, перед очима хиталася весела зелена барва.

«Що ж сказав отой малий ґедзь? — згадував Котило. І треба було йому дуже напружуватися, щоб те згадати, — Ага, він сказав, що коли не дружиш ні з ким… ага, то не робиш ніякого… якось він так дивно сказав… ага, добра, а коли не робиш добра… як це воно там було? Ну, звісно: тоді ти… тоді ти непотрібний!»

— Як це я непотрібний?! — рявкнув раптом Котило, аж луна прокотилася лісом, і всі птахи нараз позамовкали.

І така лють охопила чудисько, що кинулося воно знову на дерева, траву, комах, птахів і тварин, які йому траплялися, і плямкав, клацав зубами і їв, їв, їв. І тривало це доти, доки знову не проклався за ним ще шмат чорної мертвої дороги.

— Я знищу весь цей ліс! — бурмотів він, скрегочучи зубами, — З'їм і залишу тут саму пустелю!

Але він знову змушений був спинитися і задуматися. Згадалося йому, як хотів він знищити ту малу приндю, що так нерозважно посміла стати супроти нього, ще й якусь дружбу йому пропонувала.

«Так що ж тоді вийшло? — подумав Котило, — Він не бився зі мною, ні! Він мене навіть ні разу не вкусив… З ним бився я. Хотів його вкусити я».

Котило згадував так довго й натужно, адже йому захотілося конче все те згадати.

«Я тоді кидався на нього з усім шалом, на який здатний, і що? Чи зумів я того дзюбака хоч зачепити? Чи зміг я його хоч поранити? Він тільки сміявся з мене. А коли так, то чи зможу я знищити цей ліс і все живе в ньому?»

І через те, що знайшовся такий, проти якого не виявився він всесильним, велика лють знову охопила Котила. І знову рявкнув він