Українська література » Дитячі книги » Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук
росла і краю не мала. На корону їй присіла лискуча Хмара, яка приховала вершок тієї Сосни. Бігунець зірвав свою бирку і помахав нею Сосні і Хмарі.

— Здрастуйте, Сосно, — сказав він, — Здрастуйте, Хмаро!

І були такі блискучі й добрі його оченята, що і Сосна, і Хмара зрозуміли, що він хоче дружити з ними. Тоді Сосна зашуміла, захитала гіллям і розповіла про те іншим деревам, а Хмара, звісна річ, відірвалася від корони і поповзла по небу, щоб і собі розказати про таке іншим хмарам.

На те прилетів один Носатий Комар і сів на листок, аби роздивитися звідти чудного чоловічка та й вирішити, чи варто його кусати, а чи ні. Прилетіла Муха, витріщила здоровенні очиська і теж задумалася про те, чи кусати цього малого, чи не варт. Прилетіла тигриця комах Оса і злісно всміхнулася тонкими і жовтими вустами. «Я тебе як укушу, — злісно подумала вона, — то ворони за тобою закрячуть!».

Але Бігунець знову зірвав бирку з голови і махнув нею, схилившись.

— Здрастуйте, друже Комарю, і ви, тітонько Мухо, і ви, матінко Осо!

Його оченята засвітились і заполум'яніли, наче найкоштовніші аметисти, а може, як бірюза чи ще якесь там голубе каміння. На те Комар пригладив вуса, Муха кашлянула в лапку, а Оса перестала злісно всміхатися: зрозуміли вони, що не ворог, а приятель з'явився у них у лісі. Тож не могли вони на нього сердитися, а хто з кусючих не сердиться, той укусити не може.

— Хто ти і що ти? — спитала Муха.

— Я Бігунець, — сказав чоловічок.

— Що хочеш у нашому лісі? — спитав Комар.

— Хочу з усіма дружити, — відповів Бігунець.

— Що ти їси? — спитала Оса.

— Пилок із квітів, гриби, горіхи і добре зілля.

— Чому ти звешся Бігунцем? — спитала Муха.

— Бо я знаменито бігаю, — сказав Бігунець, — Ось подивіться!

Він блиснув п'яточками, і Комар, Муха й Оса посліпли б від тих спалахів, якби не заплющилися. Бігунець знову став біля печерки і всміхнувся.

— А скажіть-но, друзі, — спитав він, — чи ніхто не живе в цій печері, де я надумав оселитися?

— Тут живу я, — сказав, вилазячи з темряви, Павук, — Але я побачив, що ти бігаєш, і вирішив поступитися тобі житлом, кхе-кхе!

— Він тебе з'їсть, Бігунцю! — закричала перелякано Муха, — Тікай від нього, тікай!

— Хіба мене можна з'їсти? — засміявся Бігунець, — Окрім того, це мій приятель. Здрастуй, приятелю Павуче! — сказав він і стис легенько тонку Павукову лапку.

Потім зайшов у печерку і роззирнувся.

— Я тут зроблю гарну хатку, — сказав він замріяно, — Тут буде хата в хаті. Сама печера буде перша хата, а всередині я змурую будиночок із річкової гальки та черепашок. Я там житиму і співатиму. І хай увесь світ співає й радіє разом зі мною. З усіма я дружний, і немає в мене ворогів.

Коло нього стояв Павук і похитував сумно головою.

— Гай-гай! — сказав він, — Такий ти упевнений. А про декого ти й забув…

— Про кого ж це я забув? — здивувався Бігунець.

— Про того, з ким не зможеш подружитися, — мовив Павук.

— Хіба є такий, що не міг би я з ним подружитися? — спитав Бігунець.

— Звісно є. І живе він у нашому лісі. Котилом його звуть.

Павук здригнувся з переляку й аж очі заплющив.

2

І коли заплющив він очі, то побачив перед собою Котила. І був то ні чоловік, ні звір, ні птах, ні комаха, ні рослина, ні тварина, а була це велика, гладка куля, яка не мала ні рук, ні ніг — отака собі сама голова, бо все в неї було, як у голови: ніс, очі, вуха і ротяра. Мав же він якось дивитися, дихати, чути, нюхати та їсти. Коли ж розкривав він ротяру, то виднілися там зуби, як ножі, а язик був, наче лопата. І тхнуло звідти цвілою трутизною.

А коли треба було йому рухатись, то він не йшов, а котився. Тоді заплющував очі, стуляв рота, втягував вуха й котився, котився, а коли на щось натрапляли його губи: на зайця чи окрайця, вовка чи їжака Голку, ведмедя Федя, птаха чи якогось там іншого бідолаху, — все він з'їдав, все він хапав, все він трощив, все він ловив, смаку не розбирав, жалості не знав, і всіх тільки страшив, бо всіх забивав та їв.

Отаке-то страшило побачив Павук перед собою, бо їв Котило і мух, і комарів, і ос, і бджіл, і навіть павуків. Тяжко-тяжко через те жилося в тому лісі, але нічого того не знав Бігунець, не знав він і того, що чим довше жив, тим більше роздимався і гладшав Котило.

А жив він у палаці, що його ніхто не будував, бо йшов у тому палаці дощ, а вночі світили на стелі зірки. Той палац був такий, що можна було товщати без міри, і куди б не пішов Котило, то все з палацу того не виходив — був-бо той палац повітряний. Отак котився Котило по лісі, і ніщо не могло встояти перед ним — усе він гриз і з'їдав, а за ним простягалася чорна безживна борозна. І цілий день, а часом і вночі, їв він та їв, а що не мав рук, то, крім їжі, іншого діла не знав. А що не мав ніг, то й не рухався багато, бо що то за життя, коли тільки їси і нічого більше не робиш? Через це, можливо, він і був такий несамовитий та сердитий. І всі боялися його страшно. От і Павук, розповідаючи про нього Бігунцеві, аж очі стуляв від жаху. Тільки ж засміявся Бігунець на ту розповідь.

— Слухай, я тобі розкажу казку, Павуче, — сказав він і розказав свою першу казку про те, чого не треба боятися.

ПЕРША БІГУНЦЕВА КАЗКА

— Це було в одному лісі, де

Відгуки про книгу Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: