Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

по коліна в землю. Однак той крик викликав печію і в самого Котила, бо виклав він на те останню силу, і його так запекло, так запекло, що в місцях, уражених Бігунцевою шабелькою, замиготіли вогники.

Тоді вирвався з землі Бігунець і знову замахав вогняною зброєю. Від того забушувало довкола Котила полум'я, і побачив він, що сон його справджується. Через те злякався непомірно й кинувся чимдуж у просіку, що її сам і проїв. Мчав по голому полі, і хто бачив те, міг би розказати, що мчала вогняна куля, і дикий рев трусив тоді повітрям. І хоч котився Котило по сирій землі, не вщухало й не гасилося на ньому полум'я. Вогняна куля помчала чимдуж до річки і начебто з тіла спадала від такого шаленого бігу. Зрештою стрибнула із кручі, але це вже не був велетень-чудисько, котрий страхав цілий світ, — за дорогу він обгорів так, що лишився від нього тільки клаптик. Цей клаптик і полетів із кручі в річку, а що надто сильно відштовхувався, витяглися в нього довгі й тонкі ноги. А що боявся розбитися об воду, виросли в нього лапи передні. А що він позеленів від страху, то став Котило зовсім зелений, а доки летів до води, то це вже була зовсім невелика і нікому не страшна жаба.

Так закінчився той знаменитий поєдинок Бігунця й Котила, про який і тепер виспівують у травні пташки. Сам же Бігунець повернувся до своєї печерки, але мусив зупинитися здивований. Біля печерки стояла гарна, чепурна хатка з обкатаних водою камінців, а на дверях золотом блищала табличка:

БІГУНЕЦЬ

Бігунець хоч і був дуже втомлений, все ж поспішив у ту хатку, бо здогадався: мало бути там чисто й затишно. І мали стояти там крихітні меблі, зовсім такі, які він збирався зробити, бо вікна й двері — це побачив він знадвору — прикрашали химерно сплетені фіранки й гардини, і звісно, хто сплів їх Бігунцеві в подарунок — той-таки його приятель Павук. Неважко здогадатися, що зустріла Бігунця найкрасивіша в світі дівчинка, коси в якої були заплетені і спускалися аж до землі. Голівку їй прикрашав вінок із квітів, що пахли так, як пахне вода, якою вмивається сонце, і від того вінка на груди й спину, наче барвисті струмки, стікали стрічки. Була на дівчині чудово вишита сорочка і барвиста плахточка, а на ногах лискучі й новенькі червоні чобітки.

Бігунець стояв і дивився на це чудо, а що був дуже зворушений, то не вигадав нічого іншого, як скинути шапку-бирку і сказати:

— Доброго дня, дівчинко! Можна, я буду з тобою дружити?

ПАННА КВІТІВ

1

Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі і, може, не на нашій землі, як і всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене платтячко, таке старе, що мусила щоранку зашивати його травою. На голові в неї була хустина, схожа на пелюстку, і світилася та хустина між травами, як голуба квітка.

Мала та дівчинка ледь-ледь кирпатий носик, від чого обличчя її здавалося трохи здивоване, і назвали б її люди простою, коли б не її очі. Були вони величезні й зелені, і коли хто придивлявся до них, то здавалося, що то не очі, а зірки якісь особливі світяться. Щось там таке промінилось у них і тріпотіло, таке щось цікаве й славне світилося й жевріло, що годі було не всміхнутися до тої дівчинки й не захотіти погладити її ніжно по голові.

І ще та дівчинка не мала власної хати, не знала ні тата, ні мами, а все кудись ішла, без кінця мандруючи по світі. І це не тому, що була вона така походяча і не могла всидіти на місці, а через химерну свою вдачу. Отже, ходячи отак по світі, спинялася Зеленоочка в якогось господаря, ставала в нього на службу. Спершу той жалів дівчинку і був до неї лагідний, але згодом звикав і до неї, і до її дивних очей. А люди здебільшого тим і химерні, що, як звикнуть до чогось, перестають помічати диво, на яке колись невимірно чудувалися, — хіба ж можна, щоб диво та й жило побіч? Тому й на чудові дівчинчині очі переставали дивуватися, і вже менше усміхалися до неї, і переставали ніжно гладити її по голові. Більше того, дехто навіть починав на неї кричати й лаяти, а дехто й руку підіймав, хоч дівчинка зовсім не була ледача. Вона працювала й працювала, але не так, як дорослі, а всього лиш як дитина.

Йдучи кудись послана, завжди спинялася біля квітки, з якої спивала мед бджола, і стежила за тим пильно. А часом піймає в коробку жука, прикладе її до вуха і слухає, як той жук невдоволено бурмоче, ніби хоче зрозуміти, як це воно сталося, що серед білого дня він забрів у ніч та ще й до того таку тісну і шкарубку?

Іншого разу дівчинка лягала на траву й дивилася, як хилитаються над нею суцвіття трави і як пишуть вони на хмаринках і на синьому тлі неба щось таке цікаво-небувале. Не кожен таке може уявити, особливо дорослі, в яких вона служила. Через це кричали й сварилися, а часом і руку на неї підіймали. Тоді Зеленоочка плакала гірко, як плачуть усі діти, і з очей її сипалися сльози, чистіші від джерельної води і солоніші від усіх морів та океанів. І коли виливалися з неї ті сльози, шморгала вона носиком і зводила голову. Дивилася якийсь час, як повільно і незграбно ворушаться на небі хмари, тоді зривала травинку і зашивала нову дірку на своїй сукенці. А потім брала в руки патичок і щезала, як щезає дим після того, коли гасне вогнище. Тоді її хороші очі були неначе випиті й змучені, і дивне світло не мінилося і не грало в них, босі ж ноги ступали й ступали в білий порох і йшли, йшли.