Домбі і син - Чарльз Діккенс
Під добродійним впливом гостинності, цього соціального блага (не кажучи вже про вино та хороший харч), серце містера Тутса розкривається і спонукає його до розмови. Він не розказує містеру Пастиреві, Б. Г. Н., про те, що відбулося на розі вулиці, але коли містер Пастир питається: «То коли це має відбутися?», — містер Тутс одповідае, що «є певні обставини, які…», після чого настрій містера Пастира тут же спадає на один-два градуси. Містер Тутс додає, що не знає, яким правом Блімбер дозволив собі зауважити, що бачить його в товаристві міс Домбі, і каже, що якби те зауваження було зроблено з лихим наміром, то він, Тутс, вивів би його на чисту воду, не подивився б, доктор він чи ні, але гадає, що це просто тому, що Блімбер невіглас. Містер Пастир каже, що певен цього.
Для містера Пастира, однак, як для близького друга, тема ця не є заборонена. Тільки містер Тутс вимагає, щоб її згадували в таємничій та задушевній формі. Після кількох склянок вина він пропонує випити за здоров’я міс Домбі й каже: «Ти й не уявляєш, Пастире, з якими почуттями проголошую я цей тост». Містер Пастир одповідає: «Чому ж, уявляю, Тутсе дорогенький, і вони роблять тобі честь, старий». Зворушений дружнім чуттям, містер Пастир тисне йому руку й каже, що коли Тутс шукатиме собі брата, то знає, де знайти його, усно чи письмово. Містер Пастир каже також, що якби його питали, то він порадив би містеру Тутсові навчитися грати на гітарі або принаймні на флейті, бо жінки люблять музику, коли до них залицяються, і він сам уже в цьому переконався.
По чому містер Пастир, Б. Г. Н., зізнається, що накинув оком на Корнелію Блімбер. Він доводить до відома містера Тутса, що не має нічого проти окулярів, і що якби доктор зробив добрий жест і здав справи, то що ж… ось вони й забезпечені. На думку містера Пастира, як хтось уже збив собі добрий гріш, то пора йому здавати справи, а Корнелія в цьому буде така помічниця, що нею тільки пишатися можна. Містер Тутс відповідає шаленим каскадом похвал на адресу міс Домбі і натяками на те, що подеколи його бере охота пустити собі кулю в лоб. Містер Пастир дуже наполегливо доводить, що це був би необачний вчинок і, щоб примирити його з дійсністю, показує портрет Корнелії — в окулярах та всьому іншому.
Отак ці дві невибагливі душі проводять вечір, а коли заходить на ніч, містер Тутс іде проводжати містера Пастира додому й прощається з ним біля дверей доктора Блімбера. Але містер Пастир далі східців не йде і по відході Тутса знову спускається з них, щоб у самоті поблукати берегом, думаючи про своє майбутнє. Блукаючи, містер Пастир виразно чує, як хвилі говорять йому, що доктор Блімбер обов’язково здасть справи, і відчуває тихе, романтичне піднесення, поглядаючи на будинок і думаючи, що доктор спершу наново пофарбує його і зробить у нім капітальний ремонт.
Містер Тутс теж блукає довкола скриньки, що містить у собі його скарб, і в жалюгідному стані духу та не без підозр з боку поліції задивляється на вікно, в якому бачить світло, переконаний, що це вікно Флоренс. Але це не так, бо то кімната місіс Ск’ютон; і в цей час як Флоренс, що спить в іншій кімнаті, солодко снить серед знайомих декорацій, і все, що з ними пов’язано, у снах оживає знов, — у цей час та, котрій у похмурій дійсності на цій же сцені судилось заступити стражденного хлопчика, щоб іще раз — але як же по-іншому! — доторкнутись до тління і смерті, лежить тут розпростерта, не знаючи сну і супокою. Потворна, знемощіла, лежить вона на своєму невпокійному одрі, а біля неї, жахна своєю незворушною вродою — бо жах проступає в слабких очах болящої, — сидить Едіт. Що ж їм у нічній тиші кажуть хвилі?
— Едіт, що то за камінна рука хоче мене вдарити? Хіба ти не бачиш?
— Тут немає нічого, мамо, то ви марите.
— Марю? Завжди марю! Дивися! Невже ж ти не бачиш?
— Повірте, мамо, там нічого нема. Хіба б я сиділа отак незрушно, якби тут щось було?
— Незрушно! — кинула вона на неї дикий погляд. — Вже зникла… А чого ти така незрушна? Це вже мені не мариться, Едіт. Я вся холону, як бачу тебе коло себе.
— Мені дуже жаль, мамо.
— Жаль! Тобі завжди чогось жаль. Тільки не мене.
Вона починає плакати і, мотаючи головою по подушці, знову заводить про те, як її занедбують, якою доброю матір’ю вона була, яка добра мати оте стареньке створіння, що його вони стріли, і як холодно віддячують дочки таким матерям. Раптом вона уриває свою безладну балаканину, дивиться на дочку, кричить, що божеволіє, і ховає лице в постелі.
Едіт жалісливо схиляється над нею, щось говорить. Стара повиває руками їй шию і каже, з жахом в очах:
— Едіт! Їдьмо вже назад, їдьмо додому. Ти правду говориш, що я вернуся додому?
— Так, мамо, так.
— А те, що той казав… як його… ніколи вони мені голови не тримаються… майор… те жахливе слово, коли ми від’їздили… це неправда? Едіт! — вона скрикує і дивиться пильно-пильно: — Це ж не те, що він казав?
Щоночі горить свічка у вікні, щоночі лежить на ліжку стара жінка, а біля неї сидить Едіт, і невгамовні хвилі цілісіньку ніч волають до них обох. Щоночі охриплі хвилі шепочуть свою таємницю; пісок брижами лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітер та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а білі руки вітрил у місячнім сяеві манять до далеких незримих країв.
Стара жінка й далі дивиться в куток, де камінна рука — рука якоїсь надгробної статуї, каже вона, — звелася, щоб її вдарити. Нарешті рука падає, і на ліжку лежить оніміла стара, скарлючена, зморщена і вже наполовину мертва.
Цю розмальовану й потиньковану, ніби сонцеві на глум, постать щодня витягають на люди; дорогою вона визирає доброго старенького створіння, що було такою чудовою